Ось історія з глибинки Львівщини.
— Іване, вставай, уже пізно, на роботу пора! — трясла чоловіка Оксана, тримаючи в одній руці підгорілу пательню, а в іншій — останню надію, що він просто жартує.
— Не встану. Залиш мене, Оксанко. Все, годі. Більше на фабрику не піду, — не відкриваючи очей, буркнув Іван і повернувся до стіни.
Дружина спершу засміялась — ну, звичайно, ще не оговтався після відпустки.
— Та годі тобі, дурниці! Весілля Софійки відгуляли, тепер знову до діла. Роботи — як у бабусі на городі!
— Серйозно кажу. Все. Звільнився. Вчора був останній день. Заяву ще до відпустки подав.
— Ти що, Іване?! З глузду з’їхав?! Де ти ще таку роботу знайдеш? До пенсії років два! Потерпи! — Оксана поблідла і ледь не випустила пательню.
— Не витримаю. Закінчив. П’ятьох дітей виростили. Три сини, дві дочки. Усім навчання дали, усіх влаштували. А я? Тепер хочу відпочити. Справу своє зробив.
— Та ти зовсім без глузду залишився, якщо думаєш на дітей сісти, — з болем видихнула дружина. — Хто тебе годуватиме? Моя пенсія — дріб’язок. А ти, виходить, на іждивенців пішов?
— Ну звісно. Вони ж не чужі. П’ятеро! Невже один батько голодним залишиться?
— Та ти з глузду з’їхав, старий хрін! — запалилася Оксана. — У дітей і своїх клопотів вистачає. Квартири в іпотеці, онуки в школу ходять. А ти… ледар! — схопила його за рукав.
Він різко відштовхнувся — вона вдарилась об шафу.
— Не лізь. Не чіпай. Я вирішив. Все.
Сльози набігли на очі Оксани. Вона знала: якщо чоловік сказав — назад шляху нема. Вискочила, накинула хустку і побігла до сусідки — тітки Марії, до якої йшли за порадами навіть місцеві поліцейські.
— Ой, тітко Маріє, лихо моє! Іван звільнився, каже, більше не може. Що робити? Як його вговорити?
— Та чого ти розвела галас. Він і справді втомився. П’ять душ виростив — це ж не насіння лускати. Дайте людині відпочити. Побудь із ним лагідно.
— Отак раз! Ось діти приїдуть — і влаштуємо йому «курорт»! — зі злісною іскрою в очах сказала Оксана.
Через тиждень вся родина зібралась. Оксана всіх покликала, накрила стіл, щоб ніхто не пішов голодним. Сміялись, обіймались, онуки бігали по подвір’ю. Але за обідом, коли прибрали посуд, настала мовчанка.
— Тату, — першим заговорив старший, Андрій, — це правда, що ти звільнився?
— Правда, сину. Вирішив — годі. Більше не можу.
— Та ну ж бо, тату, — встряв середній, Богдан. — Два роки лишилось. Потерпи. Ну це ж… не по-людськи!
— Я вирішив. Стаж у мене сорок років. До пенсії дотягну. А вас — п’ятеро. Подумаєте, як пригодувати старого.
Дружина за його спиною тріумфувала, а діти заворушились. Андрій покашляв:
— Ну… у нас зараз кредит, машину беремо. Важко буде.
— А у нас Настунька в музичній школі, до репетиторів ходить. Гроші йдуть, сам знаєш, — додала Богданова дружина.
— А я… ремонт почав. До зими треба закінчити, потім продаватимемо. Не витягну більше, — зітхнув молодший, Роман.
Доньки заговорили наперебій. В одній меблі в розстрочку, в іншої чоловік на заробітках, грошей не бачать місяцями. Оксана підвелась, як гетьман перед битвою:
— Ну ось, Іване, бачиш? У всіх свої справи. А ти — ще й додатковий тягар. Не соромно? Замість допомагати — тягнеш із дітей. Завтра ж іди шукай роботу. Без трудового — не пущу. Зрозумів?
Іван встав. Мовчки. Подивився на дітей. На дружину.
— Я вас п’ятьох виростив… а ви одного батька прогодувати не хочете… — глухо проказав і пішов у спальню.
Зранку він пішов влаштовуватись. Взяли. Зарплата вдвічі менша, але все ж робота. Оксана задоволено пританцьовувала — «вилікувала». А через два дні він не повернувся.
Вночі постукали у двері. З лікарні повідомили: Іван помер. Великий інфаркт. На роботі стало погано, не встигли довезти. Помер у швидкій.
Тепер Оксана живе сама. Пенсія — копійки. Діти рідко навіщають. Частіше дочки. Сини дзвонять лише на свята.
А в її серці звучать останні слова чоловіка:
«Я вас п’ятьох виростив… а ви одного батька прогодувати не хочете…».
