Завжди вважала, що допомагатиму дітям, поки вистачає сил, а на старість вони підтримають мене. Але як же боляче усвідомлювати, що я помилялася. Коли мої онуки були малими, чула: «Мамо, ти нам так потрібна!» Тепер вони виросли, а я стала зайвою. Навіть дзвінка від них не дочекаєшся — лише холодна мовчанка й порожнеча.
У мене двоє дорослих дітей — дочка Соломія та син Тарас. З їхніми батьком ми розійшлися, коли вони навчалися у школі. Він знайшов іншу жінку, вона завагітніла, і він пішов до неї. Спочатку ще бачився з Соломією, але Тарас, дізнавшись правду, відмовився з ним спілкуватися. Потім батько з новою родиною переїхав до іншого міста, і зв’язок зник. На аліменти розраховувати не довелося. Ми залишилися у маленькій квартирі на околиці Житомира, і я тягнула дітей самотою.
Мої батьки та брат допомагали, як могли, але все одно було важко. Тарасові було п’ятнадцять, Соломії — дванадцять, коли ми розлучилися. Підлітковий вік пережила сама, часто плачучи вночі. Та діти виросли, стали мудрішими, вступили до університетів, створили свої родини. Соломія першою вийшла заміж, а через два роки одружився Тарас. Вони ніколи не жили зі мною — одразу поїхали будувати своє життя.
Я робила все, щоб їх підтримати. Особливо стала потрібною, коли народилися онуки. Я була для них другою матір’ю: замість Соломії «сиділа у декреті», відводила онучку до садочка, забирала, годувала, допомагала із уроками. Підтримувала і невістку, коли її мати не могла. Якщо діти хотіли кудись поїхати, лишали онуків мені. Ніколи не відмовлялася, навіть коли погано почувалася. Розуміла: вони молоді, їм треба відпочивати. Сама колись була молодою мамою, але мені ніхто не допомагав.
Діти часто дзвонили, привозили онуків, я їздила до них. Так було, поки онуки не підросли й я їм не стала непотрібною. Тепер вони самі ходять в школу, у них свої інтереси, своє життя. Час проминув занадто швидко, і я опинилася осторонь. Грошей допомогти не могла — із пенсії ледве вистачало на прожиття. Онуки не хотіли проводити зі мною час, їх тягнуло до друзів і гаджетів. Діти перестали дзвонити й приїжджати.
Спочатку ще навідувалися, телефонували, але все рідше. Довелося самій набирати їхні номери, щоб дізнатися, як справи. Тепер дзвонять лише на свята, щоб сухо привітати. Приїзджають раз на рік, і то ненадовго. Я не молодшаю, мені важко прибирати самостійно. Потрібна допомога, але просити соромно. Торік у мене прорвало трубу. Я подзвонила Тарасові, благала приїхати, але він відмахнувся: «Виклич сантехніка, у мене нема часу». Соломія теж наказала кликати майстра, сказавши, що зять зайнятий.
Мені допоміг сусід, молодий хлопець, якого я випадково затопила. Він прийшов, перекрив воду, а його дружина допомогла прибрати. Потім сам поїхав до магазину, купив усе для ремонту й починив трубу. Я намагалася дати їм гроші — адже це моя вина, — але вони відмовилися. Сказали, що завжди допоможуть, якщо щось. А мої діти навіть не передзвонили, щоб дізнатися, чи вирішена проблема. Вирішила більше їм не дзвонити. Не хочу нав’язуватися. Востаннє вони телефонували на Новий рік — привітали й одразу прощалися. Навіть не запросили до себе.
У мене двоє дітей і двоє онуків, але я зовсім сама. Нас вчили, що головне — присвятити себе дітям. Але тепер сумніваюся. Може, треба було жити для себе? Тоді б і старість не була такою гіркою. Я віддала їм усе, а натомість отримала мовчання. І це мовчання розриває мені серце.
