Я походжу з небагатої багатодітної родини, але навіть у нас такого не було! У нас усі завжди їли з окремих тарілок, мили посуд по черзі, а недавно батьки купили посудомийну машину. Тому, коли я приїхала до свого хлопця та побачила, як усе влаштовано в його сім’ї, була у повному шоці.
Мій хлопець, назвемо його Олег, запросив мене до своїх батьків. Вони живуть у невеличкому містечку, у затишному будинку з садом. Я раділа познайомитися з його родиною, адже ми з Олегом вже кілька місяців разом, і це виглядало серйозно. Його мати, скажімо, Наталя Петрівна, зустріла мене тепло: усміхалася, розпитувала про життя, частувала чаєм із домашнім пирогом. Батько Олега, назвемо його Іван Михайлович, теж виявився добрим — жартував, розповідав історії з молодості. Загалом, перше враження було чудовим.
Але потім настав час вечері, і почалося найцікавіше. Коли ми сіли за стіл, я помітила, що на ньому стоїть лише одна велика каструля з картоплею, миска салату та одна (!) глибока тарілка. Я подумала, що це для чогось спільного, але ні. Наталя Петрівна взяла ту тарілку, наклала картоплю з м’ясом, додала салат і… почала їсти. Потім передала тарілку Івану Михайловичу. Він теж наклав собі і почав їсти — з тої ж тарілки! Далі вона перейшла до Олега, а потім — до мене. Я сиділа, ніби впала в ступор, не розуміючи, як реагувати. У нас вдома кожен їсть зі своєї посуди, і я ніколи не бачила, щоб сім’я їла з однієї тарілки.
Я намагалася приховати шок, але, мабуть, все було на обличчі написано. Олег прошепотів: «У нас так прийнято, не хвилюйся». Та як тут не хвилюватися? Я наклала трохи їжі, намагаючись не думати про те, що ця тарілка вже побувала в усіх. Наталя Петрівна, помітивши мій дискомфорт, сказала: «У нас сімейна традиція — так менше посуду мити. Економимо час і воду!» Я ввічливо посміхнулася, але в голові крутилося лише одне: як так можна жити?
Після вечері я сподівалася, що це лише разова історія, але ні. Коли настав час мити посуд, виявилося, що в них взагалі немає звички робити це одразу. Наталя Петрівна просто сполоснула ту саму тарілку і поставила на полицю. Каструлю та миску теж трохи ополоснули — і все. Я запропонувала допомогти, але мені сказали, що «гість не повинен мити посуд». Було мило, але я б з радістю вимила все сама, аби переконатися, що посуд чистий.
Наступного дня я дізналася ще одну дивину. Вранці Іван Михайлович готував сніданок — яєчню. Він розбив яйця на сковороду, а шкаралупу… просто кинув у кут кухні, де вже лежала невелика купа сміття. Я подумала, що не розчула, коли він сказав: «Потім приберемо, нічого страшного». Але ніхто не прибирав! Купа сміття в куті зростала: туди летіли шкірки від овочів, пакети з-під молока, навіть використані серветки. Наталя Петрівна пояснила, що вони прибирають раз на тиждень, щоб «не витрачати час щодня». Я була в шоці. У нас вдома сміття виносять щодня, а кухня завжди блищить.
Олег, бачачи мій стан, намагався пояснити, що в його сім’ї такі порядки. «Ми так звикли, для нас це нормально», — казав він. Але я не могла зрозуміти, як можна вважати нормальним їсти з однієї тарілки і жити з купою сміття на кухні. Я намагалася не осуджувати, адже це їхній дім, їхні правила. Але всередині кричало: «Як так можна?»
Через пару днів я поїхала додому і, чесно кажучи, з полегшенням зітхнула. Вдома я першим ділом обняла нашу посудомийну машину і з задоволенням поїла зі своєї тарілки. Ми з Олегом продовжили зустрічатися, але я чітко вирішила, що більше не залишатимусь у його батьків довше, ніж на декілька годин. Він, до речі, нормально до цього віднісся і навіть зізнався, що іноді сам соромиться таких сімейних звичок.
Ця історія змусила мене замислитися про те, як по-різному люди влаштовують свій побут. Я не кажу, що їхній спосіб життя неправильний, але він точно не для мене. Тепер, коли ми з Олегом обговорюємо майбутнє, я відразу уточнюю: у нас буде окрема посуда для кожного, сміття будемо виносити щодня, а посудомийна машина — це не розкіш, а необхідність. І знаєте що? Він зі мною погоджується!
