Я погодився приглянути за донькою сусідки на вихідні, але швидко зрозумів: з дитиною щось не так.
Авжеж, упораємось, крикнув я з легкою самовпевненістю, оглядаючи нову сусідку, що застигла на порозі в пальто, застібнутому до горла.
Нервовим рухом вона встелила випну пасму в тугий пучок. Між брів глибока зморшка тривоги, тонкі губи напружені.
Поруч донька. Крихітна, бліда, з величезними очима, в яких живла якась давня втома, зовсім недоречна на дитячому обличчі.
Дуже вам вдячна, Ганно, вимовила сусідка рівним, відрепетированим тоном. Повернуся в неділю ввечері. За Зорею особливо не треба наглядати, вона надзвичайно слухняна.
Ця фраза звучала штучно, ніби результат дресирування, а не виховання.
Внутрішнє відчуття підскакало тривога, інтуїція, що рідко підводила.
Ми з нею знайдемо спільну мову, посміхнувся я, хоч і нервував. Сподіваюся, ваша мамка скоро поправиться.
Дякую, сухо кивнула жінка, передаючи мені потерту сумку. Тут її речі. Мінімум, але найнеобхідніше.
Сумка виявилася на диво легкою на два дні майже нічого. Дівчинка стояла нерухомо, не відводячи погляду від підлоги, лише здригнулася, коли мати схилилась до неї.
Поводься чемно. Не створюй Ганні проблем, різко наказала сусідка. Її голос змусив мене здригнутися так не говорять з дітьми, а з підлеглими.
Зоря мовчки кивнула. Ні «люблю», ні прощального дотику.
Жінка розвернулася і попрямувала до маршрутки, не озирнувшись.
Заходь, Зоря, обережно торкнувся я її плеча, ніби боявся її розтрусити. Познайомлю тебе з Тимоном моїм рудим товаришем.
Дівчинка тихо прослизнула до передпокою, наче боялася лишити сліди. Тимон, який зазвичай вважав дім фортецею, зявився в коридорі, обнюхав її черевички і демонстративно потирався об ноги.
Схоже, ти йому сподобалась, сказав я з подивом. Він зазвичай влаштовує справжній кастинг, перед тим як пустити когось у свій простір.
Зоря присіла і обережно погладила кота. Коли Тимон запустив свою «моторну пісеньку», її обличчя трохи розтануло. У той момент вона була просто дитиною, а не маленьким привидом.
Поки я готував вечерю, спостерігав за ними крадькома. Дівчинка шепотіла щось у руде вухо, а Тимон слухав її з царською поблажливістю. Серце стиснулося. У памяті спливло інше дитяче обличчя, інші очі
Пять років тому зникла моя племінниця ніби розчинилася в повітрі. Випала з візочка, поки сестра говорила по мобільному. Безкінечні пошуки, обривки ниток, що вели в нікуди. Через два роки не стало й сестри аварія. Моя рана так і не загоїлася. І досі сниться її маленька рука, що тягнеться з темряви.
Хочеш імбирний чай з апельсином? спитав я, проганяючи спогади.
Вона кивнула, погляд у стільницю.
Так, будь ласка, прошепотіла ледь чутно.
Вечеря протекала, наче дивна хореографія я намагався вести розмову, а вона їла обережно, ніби на розвідці.
Які казки ти любиш? запитав я, коли її тарілка спорожніла.
Не знаю, відповіла вона після паузи. Мама каже, книжки даремна трата часу.
Щось болісно стиснулося в серці. Хіба мати може так сказати?
Крізь відкрите вікно доносився запах лавандового цукерка з мого саду і дитячий сміх з сусідньої вулиці. Зоря підняла голову, і в її погляді блиснула туга.
Хочеш погуляти? запропонував я.
Вона похитала головою:
Мама не дозволяє.
Той же «мама», що залишила доньку з майже незнайомою людиною і поїхала, не озираючись.
Я подивився на її тендітний профіль, схилені плечі і щось у цих рисах було дивно знайоме. Боліло в грудях.
Перед сном я підготував гостинці в гостьовій кімнаті. Вікна виходили в сад, штори ворушив легенький вітерець.
Зоря стояла посеред кімнати з гребінцем у руках єдина особиста річ з тієї сумки.
Допоможу? спитав я, вказуючи на її сплутане волосся.
Вона невпевнено простала гребінець. Я почав розчісувати обережно, щоби не смикати. Волосся ламке, сухе. Вона заплющила очі, відчувши легке тремтіння, коли я торкнувся маківки.
Готово, прошепотіла я. Лягай, я посиджу поруч, доки не заснеш.
Справді? Ви не підете одразу?
Звісно, ні. Я тут.
Зоря вмостилася клубочком під ковдрою. Тимон застрибнув до неї, вмостився поряд. Вона обережно поклала руку на його шерсть.
Я спостерігав за її обличчям у півтемряві і не міг вигнати думку, що вже бачив ці риси, цю лінію підборіддя
Може, це лише гра розуму? Біль минулого, що пронизує сьогодення?
Крізь фіранки прокрався місячний промінь, розсипаючись сріблом по стінах. З вікна чути було стукіт коників.
І зроставо впевненість: тут щось не так, і я змушений розкрити, що саме.
Зоря, снідай! крикнув я, розставляючи тарілки на кухонному столі.
Дівчинка зявилася у дверях у тих самих вчорашніх речах. Волосся акуратно зачесане, обличчя чисте все зробила сама, не потривоживши мене. Надто самостійна для семирічної дитини.
Апельсиновий сік хочеш? запитав я, вказуюючи на склянку.
Зоря подивилася на нього, ніби вперше в житті бачить такий напій.
Можна? прошепотіла вона.
Звичайно, відповів я з усмішкою, приховуючи тривогу. І млинці з варенням теж можна.
Вона несміливо сіла на краєчок стільця, погляд зосереджено прикований до тарілки, але їсти не починала.
Не чекай мене, починай, заохотив я лагідно.
Зоря нерішуче взяла виделку, відламала шматочок і поклала в рот. На її обличчі промайнув відблиск насолоди, швидко перейшовши в звичну настороженість.
Смачно? спитав я, сідаючи навпроти.
Вона кивнула, не піднімаючи очей.
Дуже, прошепотіла, ніби зізнавалась у чомусь забороненому.
Після сніданку я дістала альбом, фарби, фломастери.
Помалюємо? запропонував.
Зоря поглянула на кольорові олівці, ніби це були коштовності.
Я не вмію винувато прошепотіла.
Це не страшно. Малюй, що хочеш. Наприклад, Тимона.
Вона нерішуче взяла олівець. Я видався, ніби прибираю на кухні, а краєм ока стежив за її рухами.
Її штрихи ставали впевненішими, та малюнок був дивний: не кіт, а темний будинок з зарешентованими вікнами і маленька фігурка всередині.
Мені стиснуло груди. Я обережно підійшов.
Гарний будинок, сказав я мяко. Це ваш?
Зоря здригнулася, швидко перевернула листок.
Ні, просто вигадала, голос затремтів. Можна, я Тимона намалюю?
Звісно.
Поки вона малювала кота, я тихо дістав телефон і ввів у пошук: «зниклі діти за останні 5 років». Додав: «дівчинка Зоря». Тисячі результатів. Скільки їх загублених дітей?
Зоря завершила малюнок і простягнула його мені. Уперше її обличчя розцвіло справжньою усмішкою.
Дуже схожий, похвалив я. У тебе талант.
Вона засміялася.
День минав спокійно. Ми обідали, гуляли садом, читали. Зоря поступово відкривалася, навіть сміялася. Але коли згадували маму чи дім, вона одразу замикалася.
Ввечері я набрав ванну. Тепла вода, пінка, кілька іграшок.
Все готово! кликнув я. Іди, я допоможу.
Зоря зайшла в ванну, розгублено вдивляючись у воду.
Піна прошепотіла. Як хмарки.
Так, гарна, правда? Давай, я допоможу помити голову.
Вона гралася у воді, поступово розслабляючись. Я обережно намилював її волосся, не видаючи, як у мене всередині все тремтить. На плечах були сліди старі, але виразні.
Коли настав час змивати шампунь, я нахилив її голову назад і застиг. Під лінією росту волосся родима пляма. Три тонкі смужки, ніби проведені пензлем.
Така ж була у моєї племінниці, що зникла пять років тому.
Щось сталося? запитала Зоря, помітивши, як я застиг.
Ні, нічого Просто перевіряю, чи вода не потрапила в вушка.
Все добре.
Думки крутяться, наче шаленим роєм. Це збіг? Чи
На добраніч, прошепотіла я, накривши її ковдрою.
На добраніч, відповіла вона, додаючи: Дякую, що ви добра.
Коли вона заснула, я кинулася до компютера. Пальці тремтіли, вводячи пароль. Відкрила старі фото. Знайшла знімки, де сестра і маленька Зоря. Збільшила кадр, де їй близько року, вона спиною. Родима пляма чітко видна. Три смужки, точно такі ж.
Серце гупало в горлі. Відкрила інше фото Зоря два, вона сміється в камеру. Ті ж очі, той самий розріз, золотисті крапки в райдужці.
Сумнівів не лишилося. Дівчинка, яка спить у сусідній кімнаті моя племінниця. Та сама, яку викрали пять років тому.
Я притиснула долоню до рота, стримуючи крик. Що робити? Викликати поліцію зараз? А якщо жінка повернеться раніше? Якщо забере Зорю і зникне назавжди?
Наступного ранку будинок зустрів нас тишею, в якій було щось нове не тривожне, а заспокійливе. Вперше за довгий час я прокинувся не від гнітючих спогадів, а від теплого дихання дитини поруч. Зоря мирно спала, притиснувшись до Тимона, обійнявши його лапу. Її обличчя було розслаблене, наче вона нарешті довірилась світу.
Я встала обережно, щоб не розбудити їх, і пішов на кухню готувати сніданок. У повітрі стояв аромат кориці, масла та теплого молока. День обіцяв бути світлим. Відкрив вікно і свіже повітря наповнило кухню запахом мяти, троянд і ще чогось невловимого відчуття дому.
Коли Зоря прокинулася, мовчки спостерігала за мною з дверей кухні, притискаючи до грудей свого нового улюбленця. Я поманив її рукою.
Йди, кошеня. Сьогодні у нас багато планів. Потрібно вибрати новий одяг, сходити до лікаря, а якщо хочеш, можемо разом зробити фотоальбом, щоб згадати все хороше, що попереду.
Зоря сіла за стіл, злегка посміхаючись. Усмішка ще несмілива, але справжня.
А можна буде фото з тобою і Тимоном? запитала вона.
Звичайно. І з синім пластиліном, і з усім, що захочеш. Ми створимо нові спогади.
Ми снідали, сміялися, малювали. Я навіть навчив її пекти просте печиво вона зосереджено формувала кульки з тіста, прикрашаючи кожну маленькою родзинкою. Кожен її рух був відлунням того, що колись було втраченим, а тепер знайденим.
Ближче до вечора я зателефонував до соціальної служби, домовився про оформлення опТепер Зоря стала частиною нашої родини, і ми разом будували нове майбутнє.
