Я поклала собі на тарілку три котлети — чоловік розлютився і заявив, що я маю схуднути.
Шість років у шлюбі, і в мене вже троє дітей. Старшому, Тарасу, п’ять, донечці Оленці — три, а найменшому, Миколці, лише півроку. Мене звуть Соломія, мені тридцять шість. Я завжди мріяла про міцну родину та дітей, і ось вони в мене є. Але останнім часом я відчуваю, ніби гублю саму себе.
З Ігорем ми познайомилися, коли мені було майже тридцять. Подруги вже давно носили обручки, виховували дітей, обговорювали школи та кредити, а я все ще не могла знайти своє щастя. Робота—дім—робота. Так і жила.
А потім з’явився він — високий, впевнений у собі, колишній спортсмен, тепер керівник відділу. Я й подумати не могла, що можу йому сподобатися. Але він почав проявляти увагу, запрошував на зустрічі, цікавився моїми захопленнями. А коли запропонував познайомитися з його матір’ю, я зрозуміла: це серйозно.
Його мати — найдобріша жінка. Вона з першого погляду мене прийняла, назвала «сонечком» і підштовхнула Ігоря до пропозиції. Ми одружилися, і я була щаслива. Через дев’ять місяців народився Тарас, і я пішла у декрет. Потім — Оленка, а далі і Миколка. З того часу я не поверталася на роботу. Весь мій час — дітям та домашнім справам.
Тарас ходить на танці та малювання, Оленку я вчу вдома. Я вважаю себе хорошою матір’ю. Але є одне «але» — я сильно поправилася. Вага зараз близько 80 кілограмів, хоча раніше було 50. Колись я встигала двічі на тиждень ходити у спортзал. Тепер же, з трьома дітьми, знайти хвилину для себе — неможливо.
Пару разів я пробувала робити зарядку вдома, та не встигала почати, як один просив пити, інший — в туалет, а третій просто хотів на руки. Бувають дні, коли я ледве знаходжу сили підвестися з ліжка, не кажучи вже про тренування.
Ігор спочатку жартував: називав мене «пухнастиком», «ведмедиком». Здавалося, його це навіть тішило. Але потім він перестав. Почав мовчки дивитися на мене, зітхати. А далі — пішли докори.
Минулого тижня ми сіли обідати. Я поклала собі три невеликі котлети — була голодна, адже зранку нічого не їла. І раптом він вихопив дві котлети з моєї тарілки, шпурнув їх назад на сковороду і холодно промовив:
— Тобі треба схуднути. Ти себе бачила?
Я оніміла. А він додав:
— Якщо я покохаю іншу, винувата будеш ти. Адже мені потрібна жінка, поряд з якою хочеться бути. А ти… ну, поглянь на себе.
Ці слова ніби ударили мене по обличчю. Я опустила очі, стиснула губи. В голові крутилися думки: «Але ж він правий… Мабуть, я дійсно себе запустила. Я негарна. Я втомлена. Я більше не цікава…»
А я ж теж хочу — до салону, на манікюр, на масаж, хоча б у кафе. Але в нас немає ні часу, ні грошей. Усе йде на дітей, гуртки, оренду, кредити, одяг для чоловіка — адже він керівник, має виглядати презентабельно. Допомагаємо і його матері — пенсія в неї невелика. А на себе — нічого не залишається.
Іноді я стою в примірочній, міряю щось та плачу. Бо нічого не сидить добре. Я почуваюся негарною і непотрібною.
Чоловік заробляє непогано, але грошей не вистачає. А в мене немає власного прибутку — я не працюю. Ніби в пастці: немає часу вийти на роботу, і немає сил вирватися з цього кола.
Я боюся, що він піде. Я бачу, як він дивиться на інших жінок — струнких, доглянутих, легких. Я намагаюся. Чесно. Але в мене немає можливості бути «ідеальною». Я тільки й роблю, що варю, прасу, годуА потім я дивлюся на своїх дітей, які сміються і обіймають мене, і розумію, що моє щастя — не у дзеркалі чи у думках чоловіка, а в їхніх теплих долонях та щирій любові.
