Я взяла із собою на відпочинок золову і її дитину. Я пожалкувала про це тисячу разів.
Я та мій чоловік поїхали у відпустку на Чорне море. Вже кілька років ми їздимо до моря з друзями, своїми авто, обираємо тихий берег. Ми справжні майстри цього діла. Вибираємо мальовничу частину узбережжя, за кілька хвилин ставимо наші намети. Днем ми купаємося у морі, ловимо сонце. А як тільки вечоріє, сидимо біля багаття, співаємо українських пісень під гітару й поволі пємо терпке червоне вино з келихів. Цього року з нами захотіла їхати моя золова, Соломія, з дворічним сином. Ми довго думали брати чи ні.
На жаль, ми здалися на вмовляння. Але дивно, що зовсім не малюк приніс мороку. Всі негаразди почалися з Соломії. Дорога була схожа на казку із дзеркал: вона вимагала зупинок щогодини, втомлювалася і хотіла прилягти прямо серед лісу, де пахло туманом. Через це ми приїхали, коли друзі вже насолоджувалися вечірнім сонцем та солоними бризками. Розклалися. Почалася друга частина марева: золова обурено сказала:
Я тут жити не буду!
Чому? Ми ж попереджали: у нас намети, кажемо ми.
Я думала, що це означає просто пошукати житло на місці, а не ці похідні випробування
То навіщо ж ми взяли спальники, намети й усе наше спорядження? бурчав чоловік.
Я вважала, ви так жартуєте
Довелося знімати для неї кімнату у приватному секторі за кількасот гривень. Чоловік сідав за кермо і возив її туди-сюди: то назад до табору, то знову в містечко. А ще треба було водити її в кавярню, на базар, купувати кавуни й доглядати малого, поки вона “відпочиває від усіх турбот”.
Ми всі піклувалися про хлопчика. При цьому він був справжнім дивом тихий, слухняний, плавав у хвилях, бігав босоніж по піску, їв все, що йому давали, і спокійно спав у наметі вдень, тоді як його мама знаходила привід для нових страждань. Наступного літа ми точно не запросимо Соломію. Але сина її із задоволенням візьмемо, якщо батьки попросять. Він народжений для відпочинку з наметом і життя біля вогнища.
