Сьогодні знову думаю про те, як наше життя змінилося за останні роки. Ми з чоловіком залишили свою київську квартиру синові, а самі перебралися до села під Полтавою. Він переїхав жити до тещі разом із дружиною, а нашу квартиру, як виявилося, здав в оренду.
Мені було двадцять три, коли ми з Олегом одружилися. Я тоді вже носила під серцем нашого сина, Антона. Обоє щойно закінчили педагогічний університет. Не маючи за плечима ані багатих батьків, ані впливових родичів, починали з нуля все здобували своєю працею.
На роботу влаштувалися дуже швидко життя змусило. Через стрес і одноманітність харчування, так вже склалося, у мене не було грудного молока, тому Антона практично від народження годували штучно. Уже в одинадцять місяців ми віддали його в дитячий садок. Там вчили самостійності, до горщика, до ложки, до сну без заколисування бо треба було нам із Олегом працювати.
Спершу жили в орендованій кімнаті, потім у однокімнатній хрущовці, про яку досі згадую з ніжністю. Потім назбирали на двокімнатну квартиру. І як справжнім селянам, нам кортіло мати свою землю. Кілька років тому ми купили невелику ділянку за містом і звели там цегляний будинок із двома кімнатами. Олег усе зробив своїми руками: провів воду, поставив піч, вирівняв город, купили потрібні меблі.
Життя наче тільки почалось працюй собі на здоровя й тішся. Нам було лише 46. Вперше відчули, що можемо жити для себе. Але доля розпорядилася по-іншому. Наш Антон, теж у свої 23, захотів одружитися. Його обраниця, Марічка, з родини заможних підприємців. Вони обидва вчилися на юридичному. Вже тоді було зрозуміло, до чого йде справа молодь хоче весіль із розмахом.
І почалося: ресторан у центрі Києва, лімузин, медовий місяць за кордоном, окрема квартира. Чесно кажучи, я все життя відчувала провину перед Антоном, ніби ми недолюбили його. Дитсадок, школа ми завжди були зайняті чужими дітьми, як часто буває у вчителів. Він багато часу проводив сам, а наші батьки жили далеко в селі. Мабуть, іноді намагалася компенсувати це дорогими подарунками, хорошим одягом, приватною освітою, автівкою після повноліття.
Ось і цього разу вирішили допомогти. Всі заощадження віддали на весілля, а після довгих обговорень із чоловіком подарували Антону квартиру. Хотіли, щоб синові було легше, аніж нам колись. Родина невістки теж вклала гроші, але більше витрачали на Марічку: хутра, золоті прикраси, нові меблі. У них великий будинок під Києвом із трьома поверхами, сучасна техніка, шикарні машини.
З часом наш Антон віддалився. Спершу приїздив раз на місяць, потім і дзвонити перестав. Роботу в юридичній фірмі йому підшукав шваґро по лінії дружини, ми були не при справах.
Потім випадково на базарі зустріла сусідку вона й розповіла, що Антон із Марічкою вже давно не живуть у нашій квартирі, а перебралися до тещі, а нашу оселю здають квартирантам. Нам із Олегом стало зле від такого, в душі колючий біль. Я пробувала його вмовити, подзвонила, а натомість почула грубощі. Мовляв, ми самі віддали квартиру, а грошей у нас, як у вчителів, ніколи не було. Образа, що ми дали їм шанс жити краще, ніж самі змогли. Сказав навіть, що йому було соромно залишатися в нашій учительській квартирі, коли він тепер живе під одним дахом із заможною родиною Марічки.
Ми з чоловіком довго думали, як бути шукати правди чи просто змиритися. Врешті-решт звернулися до знайомого юриста. Він пояснив: якщо квартира не була офіційно подарована, право здачі її в оренду маємо тільки ми як власники.
Ми вирішили не подавати позов проти сина. Дали орендарям час знайти нове житло люди були порядні, пішли без скандалу. Ми повернулися у свою квартиру. З Антоном так і не спілкуємось.
Чоловік мій носить у собі образу, та і в мене на серці важко. Можливо, з часом віднайдемо шлях один до одного, та поки що в нашому житті залишилася гірка порожнеча замість радості за дитину.
