Було це давно, здається, ніби в іншому житті. Я навчався в університеті у Львові й водночас підробляв, але грошей завжди бракувало. Все ж тоді ми з дружиною були щасливі по-своєму не було великих проблем, світ здавався простішим. Ми знімали невеличку квартиру біля парку Франка й про дітей ще не задумувалися спершу хотіли придбати власне житло, а вже потім думати про поповнення. Мої батьки пенсіонери, а молодша сестра, Соломія, вже давно розлучилася і виховувала сина мого племінника Артема, він щойно пішов у перший клас. Грошей у нашій родині завжди було небагато, але ми якось давали собі раду, без сторонньої допомоги.
То були, як мені тоді здавалося, світлі часи. Я закінчив університет, і мене підвищили на роботі став тепер головним помічником керівника у львівській фірмі. Зарплата зросла, та це не тривало довго. Я з дружиною одразу зважилися взяти іпотеку та нарешті переїхати у власну квартиру. А вже через місяць дружина сказала, що чекає на дитину. Ось тоді ми обоє зрозуміли, що відтепер нас чекають великі зміни. Ми почали готуватися до народження малого, купувати все необхідне, шукати колиску, рахувати копійки. Коли родина дізналася про моє підвищення, всі щиро пораділи за нас.
Та згодом почався своєрідний тиск: батьки натякали, що мені слід більше підтримувати Соломію й Артема, мовляв, вони покинуті напризволяще. Соломія ж нагадувала, що я старший брат і повинен допомагати батькам фінансово. Гроші вивітрювалися зі швидкістю вітру. То батьки вирішили, що їм конче потрібен новий, великий телевізор, то Артем запланував поїздку до Карпат із класом знову витрати Дружині це почало не подобатись, бо в декреті, а всі заначки розходяться на родину. Виходило, що я забезпечую всіх, а свого ще ненародженого малюка готувати нема за що. Мені довелося навчитися відмовляти близьким у грошах, хоч тяжко було на душі. Усе думав: ось-ось народиться наше сонечко, а на одяг і пелюшки ціни такі, що очі на лоба лізуть до кожної гривні доводилося приглядатися.
Згадую ті часи зараз із присмаком світлого смутку і труднощі, і радощі, усього було вдосталь, та сімя тоді була найголовнішою опорою.
