Мамусю, ти що, зїхала з розуму? крикнула моя донька Зоряна, дивлячись на мене, ніби я шаленка. Ти закохалась?! У такому віці?!
Я стояла на кухні з чашкою чаю в руці і не могла повірити, що саме це чую. Не тому, що була здивована, а тому, що не чекала такої різкії реакції.
Не розумію почала я спокійно. Ти вже доросла, маєш чоловіка, дітей. Я думала, ти будеш рада, що я вже не одна.
Рада?! злісно відповіла вона. Ти хочеш ходити на побачення, триматися за руки на вулиці, може навіть спати з якимось чоловіком? Мамусю, ти вже бабуся! А не підліток з ТікТоку!
Заскочило в груди сильніше, ніж я собі уявляла.
Я планувала запросити її на чай, сісти разом як дві дорослі жінки і розповісти, що вже кілька місяців зустрічаюсь із Володимиром вдовцем, добрим, теплим чоловіком, з яким ходимо до кіно, гуляємо, а іноді просто п’ємо каву і розмовляємо про все на світі.
А замість підтримки я почула лише сором і вирок.
Діти запитують, чому бабуся так себе поводить. Знайомі питають, що з тобою сталося.
Може, я просто почала жити? запитала я, ніби не впізнаючи власного голосу.
У цьому віці?! зірвала вона. Прибирайся.
І в мене залишилося одне питання: Чи дійсно я заслуговую на такий сором тільки тому, що наважилась ще раз полюбити?
Кілька днів я ходила по дому, ніби тінь. Все, здавалося, було як завжди: поливала квіти, варила борщ, читала книги. Але нічого вже не смакувало так само. Слова донечки все лунали в голові: «Бабуся не повинна закохуватись. Це смішно».
А я ж нікого не відняла, не забула про онуків, не кинула обовязки. Просто вперше за роки я відчула, що мене хтось бачить. Що я не лише мама, не лише бабуся, не лише «пані Олена з підїзду». Я ж жінка, зі сміливістю і вразливістю.
Познайомилась я з Володимиром випадково в бібліотеці, коли він підняв книгу, яку я випадково впустила. Він усміхнувся і сказав: «Іноді доля стріляє точніше, ніж інтернет». Я розсміялася. Так розпочалася розмова про книги, а закінчилася кавою в маленькій кавярні на Подолі.
Не одразу я закохалась. Спочатку цікавість, потім тепло, а потім дивне тремтіння, якого я не відчувала роками. Здавалось, знову є причина виходити з дому.
Зоряна стверджувала, що я впала в дурницю, що мала займатися онуками, вязанням чи городом. Але чи справді бути бабусею означає відмовитися від себе, від емоцій, від близькості, від дотику?
Володимир ніколи не натискав. Коли я розповіла йому про розмову з донькою, він взяв мене за руку і сказав:
Я не хочу стояти між тобою і твоєю родиною. Але якщо ти відчуєш, що треба зникнути, я зрозумію.
Я дивилася на його зморшки, на його теплі, спокійні очі і подумала: Чому світ не дозволяє нам кохати, коли ми вже точно знаємо, що це за кохання?
Не відповіла одразу. Попросила кілька днів, щоб обміркувати, відсторонитись. Але кожен день у мені зростало нове почуття: не сум, не гнів, а гордість. Гордість, що, незважаючи на смерть чоловіка, самотність і очікування оточення, я ще вмію любити. І не збираюся це відмовляти.
Я люблю онуків. Люблю доньку. Але я не прожила шістдесят років, щоб тепер сидіти в чотирьох стінах і чекати, коли хтось дозволить відчувати.
У неділю запросила Зоряну на обід. Вона прийшла з дітьми, завжди пунктуальна, з напругою в обличчі і холодом у голосі. Ми не говорили з того моменту в кухні. Онуки бігали по квартирі, а ми сиділи за столом у тиші, кожна зайнята своєю тарелкою.
Лише під час десерту я спокійно промовила:
Я зустрічаюсь з Володимиром. І не планую це ховати.
Зоряна подивилася на мене з недовірям.
Тож ти все одно це продовжиш?
Так, відповіла я. Бо вперше за довгий час я щаслива.
А що скажуть люди? Знайомі, сусіди, діти?
Можливо те саме, що я кажу, дивлячись на свою маму, яка нарешті перестала боятися життя.
Вона замовкла. Не очікувала, що я відповім без вагань.
Я просто соромлюсь тебе, мамо, прошепотіла вона. Не так я уявляла твою старість.
А я не уявляла старість, в якій не можна любити, відповіла я.
Вона вийшла раніше, ніж зазвичай, без скандалу, без сліз, лише з тим же холодом, з яким прийшла.
Вечором я пішла на прогулянку з Володимиром. Він тримав мене за руку. Ми проходили повз сусідів, хтось поглянув, хтось усміхнувся, а хтось відвернув очі. Але вперше в житті це мені вже не важливо.
Бо якщо кохання приходить після шістдесяти, то не для того, щоб його соромитись, а щоб нарешті його цінувати.
