Вперше я зустріла Олеся чистісінькою випадковістю, яка, виявилося, змінила моє життя назавжди. Це сталося в маленькому квітковому магазині в центрі Львова, коли я мрійливо вибирала букет для сестри. Його погляд — теплий, глибокий, наповнений невимовною мудрістю — здивував мене. У ньому я не побачила тієї порожньої суєти, до якої звикла від ровесників. Він усміхнувся і, примружившись, сказав: «Ви обираєте квіти так, наче від цього залежить доля світу». Я засміялася у відповідь на його ніжний та дотепний тон. Так почалася наша історія — з жарту, погляду та іскри.
Я ніколи й подумати не могла, що зможу покохати чоловіка, старшого за мене на чверть століття. Усе в мені кричало: «Це неправильно! Це не твоє!» Суспільство, подруги, навіть здоровий глузд твердили, що я збожеволіла. Але серце — воно завжди чинить по-своєму, тож я піддалася. Олесь став для мене не просто чоловіком — він став цілим світом. Уважний, терплячий, з тонким почуттям гумору, здатним розтопити навіть мої найглибші сумніви. Поруч із ним я вперше відчула себе справжньою — живою, вільною, коханою.
Різниця у віці? О, вона була очевидна. Подруги у Харкові, де я жила до переїзду, не втомлювалися мені про це нагадувати. «Настя, навіщо тобі це? Чого ти досягаєш зі старим чоловіком? Ти молода, вродлива, а він вже живе минулим! Подумай, через десять років ти будеш його доглядати!» Я втомилася виправдовуватися, втомилася пояснювати, що поруч із ним я не вдягаю маски. Він приймає мене такою, якою я є — з усіма страхами, мріями та слабкостями. Він не судить, не розбирає мене на частини. З ним я щаслива — і крапка.
Та й Олесь хвилювався. Одного вечора, коли ми сиділи на його старенькій веранді, він раптом сказав, дивлячись вдалечінь: «Настя, я боюся. Боюся, що прокинешся одного дня і зрозумієш, що я занадто старий для тебе. Що я вкрав у тебе молодість, шанси, які могли бути з іншим». Я взяла його за руку, подивилася в ці втомлені, але такі рідні очі й відповіла: «Ти дав мені те, чого ніхто інший не міг. Упевненість, тепло, любов, від якої я розквітаю. Це дорожче будь-яких шансів».
Але, якщо чесно, це було не так просто. Щодня я стикалася з осудженням. Люди на вулицях озиралися, перешіптувалися, кидали косі погляди, немов ми порушували якийсь священний закон. Одного разу в магазині, поки ми стояли біля каси, молоденька продавчиня нахабно запитала: «Це ваш батько?» Я відчула, як кров закипіла в мені, але Олесь, не втрачаючи спокою, усміхнувся і відповів: «Ні, я просто найщасливіший чоловік на землі». У той момент я зрозуміла: не проміняю це відчуття — бути з ним — ні на що інше, нехай увесь світ дивиться на нас з презирством.
Так, у наших стосунках є труднощі. Я не заплющую очі на правду: Олесь старший, і наш шлях разом не буде ані довгим, ані легким. Я знаю, що час нещадний, і одного дня його може не стати поруч. Але щоранку, коли він, трохи сонний, усміхається мені за чашкою чорного чаю, я розумію: це того варте. Мені не потрібна нічиї підтримка, не потрібні подруги, що пліткують за спиною. Мені потрібен тільки він — людина, яка подарувала мені життя, про яке я навіть не мріяла.
Я закохалася в чоловіка, старшого на 25 років, і якби доля дала мені шанс прожити все заново, я б вибрала його знову — без коливань і сумнівів. Тому що вік — це лише цифри на папері, а почуття, які він розпалив у мені, — це полум’я, яке горітиме в моїй душі вічно.
