Чотири роки. Саме стільки ми з чоловіком і нашою двохрічною донечкою живемо під одним дахом з його матір’ю — Дарією Михайлівною. В старій трикімнатній квартирі на околиці Луцька. Живемо тому, що не можемо собі дозволити інше житло. Мій чоловік працює звичайним слюсарем, я — бібліотекаркою у місцевій школі. Зарплат вистачає лише на підгузники, хліб та комуналку. Навіть якби я влаштувалася на другу ставку, це не дало б нам можливості знімати житло. Тому терпимо. Кожен день.
Я намагалася бути вдячною. Все ж таки Дарія Михайлівна — не чужий людина. І хоч у неї характер — як терновий кущ, але вона — бабуся нашої дитини. Та й допомагає — може посидіти з дівчинкою, поки я бігаю в аптеку чи до лікаря. Але чим більше часу минає, тим важче стає. Ніби ходимо по полю, замінованому гнівом. Найменший невірний крок — і вибух. Спочатку дрібниці: не помила тарілку одразу після вечері, не витерла плиту. Потім почалися докори: «Знову твої вареники закисли», «Чому ти з’їла мій кефір?» — хоча я його навіть не відкривала.
Я терпіла. Чесно. Але одного разу, коли вона вкотре звинуватила мене, що її курячий бульйон «зник», я не витримала. Запропонувала поділити холодильник. По-чесному й по-доброму: верхня полиця — вам, середня — нам. Ви варите собі, ми — собі. І жодних докорів. Кожному — своє.
Дарія Михайлівна завмерла, а потім спалахнула:
— Що ти несеш?! Навіть коли я у молодості жила в гуртожитку з шістьма дівчатами — ніхто холодильник не ділив! Усе було спільне. А ви що, сім’я чи сусіди?! Виходить, я варю борщ — а ви мені: «Дякуємо, нам не треба, у нас своє»? Як ти поясниш двурічній дитині, що банан на нижній полиці — бабусин і його не можна брати?! Який бред?! Не в моїй хаті!
І справді — в її хаті. Вона не дає нам про це забути жодного дня. Якщо дозволимо собі щось — навіть новий рушник повісити чи переставити чашку на полиці — вона миттєво нагадує: «Це моя квартира. І буде так, як я скажу». Натяків не залишає. Каже прямо.
З іншого боку — вона знає, де купити найдешевше м’ясо, у якому кіоску сир по акції, а де овочі зі знижкою. Мчить по ринках з розкладом у голові й завжди приносить додому пакети з їжею за копійки. Іноді заздрю — у мене немає ні часу, ні сил на такі марафони. Я купую те, що ближче до дому. І так, дорожче. А вона — як снайпер: вичікує, підстерігає — і виграє. Але потім усе це стає приводом для докорів. «Я стараюся, витрачаю час, а ви тільки дорікаєте!»
Я намагалася поговорити з чоловіком. Пропонувала: давай знімемо хоч якусь однушку, хоч на краю міста. Хоч би жити окремо. Але він не хоче. «Не потягнемо. Мати сама не впорається. Вона образиться…» — і так кожного разу. Він боїться її образити, а я щодня відчуваю, як ображають мене. Тільки мене — ніхто не жаліє.
Свекрова каже, що спільні вечері — міцніють родину. Але в нас вони закінчуються криками, грюканням дверей і тишею на тиждень. Іноді я просто мрію сісти за стіл і поїсти — спокійно. Не боячись, що хтось кинеть: «А це ви навіщо з’їли? Я ж на завтра лишила!» Чи: «Знову стіл не витерла!»
Я втомилася. Але виходу немає. Ми застрягли між поколіннями, між бідністю і необхідністю терпіти. Хочу втекти. Хочу жити, а не виживати. Але поки що залишається лише одне — чекати. Чекати, коли донька підросте, коли чоловік наважиться, коли накопичимо хоч на оренду…
І щоразу, відкриваючи холодильник, я чую не скрип дверцят. Я чую крик: «У цьому домі все буде по-моєму!»
