Я забрала матір до себе, але за місяць відвезла назад — і тепер всі вважають мене чудовиськом.
Коли я вирішила перевести маму з села до міста, мені здавалося, що роблю єдино правильний вчинок. Вона вже не молода, жила сама в хаті, де з кожним роком усе важче було справлятися: піч капризничала, вода в криниці зимой замерзала, а сусіди або померли, або самі стали такими ж старими. Я думала, що вона повинна бути поруч — під наглядом, у теплі, з нормальними умовами. Але через місяць я сіла за кермо та повезла її назад у те саме село. І тепер, схоже, стала ворогом номер один для всіх знайомих та навіть деяких родичів.
— Як ти могла так вчинити? — казали мені.
— Це ж твоя мати! Рідна людина, не пес, щоб взяти — та й повернути!
— А якби твої діти так із тобою вчинили? Ось тоді й отримаєш по заслугах!
Я чула все. І поради, і докори, і злі підкови. Одні — прямо в обличчя, інші — потаємно, але до моїх вух усе одно долітало.
Закон бумеранга, казали вони. Виправляйся, поки не пізно.
Та жоден із них не був на моєму місці. Жоден не жив із моєю матір’ю пліч-о-пліч цілими днями. Жоден не бачив, як з енергійної та доброї бабусі за кілька днів вона перетворилася на чужу людину, що плаче, звинувачує, мовчить годинами та відмовляється від їжі. Ніхто, крім мене.
Спочатку все було терпимо. Я облаштувала їй окрему кімнату, купила нові капці, піжаму, розвісила улюблені фото, навіть привезла з села кілька її квітів. Хотіла, щоб їй було затишно. Але замість подяки побачила холод. Вона сиділа у кімнаті, ніби я привезла її до чужого дому, ніби я — не донька, а наглядач. Я приносила її їжу, запрошувала в душ — хоча вона чудово справлялася сама, адже в селі була жвавою жінкою. А тут — ніби щось зламалося.
Минуло кілька днів, і вона почала… перелаштовувати мою квартиру під себе. Переклала всі мої каструлі, тарілки, спеції. Переставила у ванній усе, навіть мою косметику. Я намагалася не втручатися. Казала собі: це адаптація. Але потім почалися сльози. Щовечора. Спочатку тихі, потім істерики. Вона сиділа у кріслі й повторювала:
— Я тут ніхто… Я тут не господиня… Я не хочу так жити…
Мені здавалося, що я перетворилася на катівню. Хоча щиро хотіла лише допомогти.
— Я хочу померти у своїй хаті, у селі. Де все моє. Де я знаю кожен куток. Де мене чують стіни…
Я намагалася переконати її залишитися. Говорила, що їй буде важко самій. Що ми поруч. Що онука поруч. Що завжди буде допомога. Але ні. З кожним днем ставало лише гірше. І я зрозуміла: якщо не поверну її назад, втрачу зовсім. Або вона зійде з розуму від туги, або зламається назавжди.
Я зібрала її речі, завантажила у багажник і повезла назад. Вона сиділа у машині мовчки. Жодного слова. Лише коли з’явився знайомий поворот до її хати, я почула:
— Дякую.
Зараз мама дзвонить мені майже щодня. Весела. Спокійна. Розповідає, що знову посадила огірки, що варить улюблений вареник. Бабуся із сусіднього села тепер приходить до неї на чай. І я чую, що вона щаслива. Так, сама. Але щаслива.
А я? А я залишилася з ярликом «безсердечної доньки». Але знаєте що? Я не шкодую. Бо інколи любов — це не тримати, а відпустити. Не тягнути насильно у свій комфорт, а дозволити людині бути там, де їй спокійно. І не завжди батьки на старість хочуть жити з дітьми. Особливо коли в них є свій дім, своя історія та своє минуле, що ввібралося у стіни.
І якщо моя матір знайшла мир у своїй хаті — значить, я зробила правильно. Хай думають про мене що хочуть. Головне — вона знову посміхається.
