Я взяв із собою на відпочинок свою своячку і її дитину. Тисячу разів пошкодував про це.
Цього літа я разом із дружиною вирішив знову поїхати на відпочинок до Чорного моря. Вже кілька років поспіль збираємося невеликою компанією друзів, вантажимо все необхідне в машини і вирушаємо на узбережжя. Ми справжні майстри туризму обираємо затишне місце на березі, ставимо намети та влаштовуємо собі табір. Вдень купаємося, загоряємо, а вечорами розпалюємо багаття, граємо на гітарі й куштуємо келих сухого вина. Цього разу до нас приєдналася моя своячка Квітослава разом із сином, якому два з половиною роки. Довго вагався брати їх з собою чи ні.
На жаль, ми піддалися вмовлянням. Зізнаюся, не хлопчик став причиною проблем, а саме Квітослава. Всі труднощі почалися ще в дорозі: вона вимагала робити зупинки майже щогодини то щось болить, то втомилася й хоче прилягти. Через це приїхали суттєво пізніше за інших; наші друзі вже давно все розклали й навіть встигли скупатися.
Як тільки ми доїхали, почалася друга серія пригод. Квітослава роздратовано вигукнула:
Я тут жити не буду!
Чому? Ми ж попереджали, що їдемо з наметами! кажу їй.
Я думала, що ви маєте на увазі, що будемо шукати житло на місці, а не ночувати просто неба
Для чого ж тоді ми брали спальні мішки і намети? фиркнула моя дружина.
Ну ви ж завжди так казали: “їдемо з наметами”…
Зрештою довелося знімати їй номер у готелі. Після цього я ще кожного дня їздив по місту: привозив її до нас, відвозив назад вечером, возив у кафе та на ринок, а ще мусив няньчити малого, доки вона «відпочиває від домашньої рутини».
До слова, малий був зовсім не важкий у спілкуванні слухняний, бігає, купається, їсть усе підряд і спокійно засинає у наметі вдень. На відміну від своєї матері. Наступного літа ми точно не будемо брати Квітославу. А от малого можна взяти, якщо його батьки попросять. Він ідеально підходить для такої подорожі!
