Я засміялася: тобто я з аліментів, які колишній платить на свою дитину, повинна платити аліменти за брата на його дітей?
Тут я засміялася. Ну от як—я з тих грошей, що мій колишній чоловік віддає на сина, мусила б давати гроші ще й за братових дітей? Але мама вважала, що все гаразд—я просто зобов’язана витягнути рідню з біди. Ця історія почалася кілька років тому, коли моє життя й так було схоже на заплутаний сон.
**Розлучення та нова дійсність**
Ми з чоловіком розійшлися, коли нашому хлопчикові виповнилося п’ять. Розлучення було болячим: сварки, поділ речей, суди без кінця. У результаті я залишилася з дитиною, а колишній мав платити аліменти. Сума, правда, ледве помітна—25% від його офіційної зарплати, яка, як завжди, була мінімальною. Насправді він заробляв у кілька разів більше, але довести це в суді я не змогла. Тому ми з сином жили скромно: я працювала в офісі, підробляла фрілансом, а аліменти йшли на садочок та гуртки.
Мама завжди мене підтримувала. Доглядала за сином, приносила продукти, інколи підкидала грошей. Але в неї була одна слабкість—мій молодший брат, Ярослав. Йому 28, і він постійно потрапляє в історії: то роботу втратить, то з дівчиною розійдеться, то борги набере. Мама вважала, що я, як старша сестра, повинна його «витягувати». Я не була проти допомогти дрібницею, але те, що сталося далі, збило мене з ніг.
**Брат та його «сімейні обставини»**
У Ярослава двоє дітей від різних жінок. З першою він розійшовся, коли їх доньці виповнилося два роки, з другою—коли синові виповнився рік. На обох він повинен платити аліменти, але, як ви здогадуєтеся, не платить. Працює неофіційно, заробляє хто знає як, і офіційно в нього «нічого немає». Його колишні подавали до суду, але з пустого, як кажуть, і відра не натягнеш.
І ось одного дня мама приходить до мене і каже: «Оленко, треба Ярославу допомогти. Його колишня погрожує подати за несплату аліментів—можуть посадити. Ти ж не хочеш, щоб твій брат у в’язниці опинився?» Я здивувалася: «Мамо, а я тут до чого? Хай сам розбирається». Але мама вже все вирішила. Вона заявила, що я маю взяти на себе аліменти за Ярослава. Мовляв, у мене є прибуток—аліменти від колишнього, ось із них і платити.
**Абсурдна логіка та родинний обов’язок**
Спочатку я подумала, що це жарт. Як так—платити за брата з грошей, які йдуть на мого сина? Але мама була серйозна. Вона повторювала, що я «повинна виручити рідних», що Ярослав «у біді», а я, як старша, зобов’язана його врятувати. Вона навіть згадала, як сама колись допомагала своїм братам і сестрам. Я намагалася пояснити, що це зовсім інше, що у мене кожна копійка на рахунку, але мама не слухала.
Більше того—вона вже поговорила з Ярославом, і він, схоже, був у захваті від цієї ідеї. Він подзвонив мені й почав розповідати, як йому важко, як його «заганяють у кут», і як я можу «просто все вирішити». Я була в шоці. Запитала: «Ярославе, ти серйозно? Ти хочеш, щоб я платила за твоїх дітей із грошей, призначених моєму синові?» Він відповів: «Ну, Оленко, ти ж знаєш, як мені зараз нелегко. А у тебе все стабільно».
**Моя позиція та наслідки**
Я відмовилася. Категорично. Сказала, що не збираюся позбавляти свого сина заради того, щоб виправдовувати безвідповідальність брата. Мама образилася, заявила, що я «егоїстка» й «не шаную родину». Ярослав теЯрослав теж обурився, кричав, що я його “зрадила”, але мені було все одно — свої кордони треба берегти, навіть якщо це болить.
