Я зайшов у притулок у самому центрі Львова, ніби у гастроном “на акцію”, і попрохав показати мені їхнього найстаршого кота. Працівниця, пані Дарина, здивувалася настільки, що аж випустила з рук олівець і, підозріло міряючи мене поглядом, запитала:
Може, вам краще спокійного дорослого, але не зовсім старого? У нас такі чудові, що інколи навіть телевізор дивитися люблять! «На руки» йдуть, лапу подають!
Я тільки похитав головою.
Ні-ні. Покажіть мені того, кого найменше обирають.
Сам притулок нагадував філію вокзалу о третій ночі: таке собі чекання без терміналу. То дзвякне миска, то хтось заскробає, то зявиться одноманітне «мяу», а між ними отой густий спокій, у якому досі тепліють ті, кого ще ніхто не вибрав.
Зі мною у притулок прийшов мій досвід народної самотності. З тих пір, як не стало дружини, вдома оселилася тиша, від якої хоч у «Вечірній квартал» кастингуйся. Дивився на її горнятко, шарфик на гвіздку, баночку від «Цитрамону», і ніби мороз у грудях починав ледь потріскувати. Людина пішла, а речі лишились. Разом з нею з хати вислизнуло навіть повітря.
До цього були два роки шпиталів: довгі черги, сині халати на лікарях, три рази на день суп із локшиною, інгаляції й мої витівки жартувати, щоб її розсмішити бодай тричі на тиждень. Я рано вивчився варити ті самі супи, що вона колись «заплющеними очима» готувала; втихомирено зазирав у кімнату, розпізнаючи «все добре» по погляду, навіть якщо вона злегка посміхалася, а біль уже зашкалював.
І весь цей час в мені було тільки одне: я буду поруч, хай там що.
А потім настав той день, що досі мені спати не дає.
Вона вже майже тиждень не вставала я цілодобово сидів біля ліжка. Якось медсестра, енергійна пані з Івано-Франківська, лагідно сказала:
Їдьте додому, бодай на годинку. Вмийтесь, переодягніться, бо зараз самі тут «ляжете»
Я впирався, але моя Маруся вмовила сама мене відправила.
Я тільки встиг застібнути ґудзики на чистій сорочці, коли задзвонив телефон. Вже по звуку дзвінка все зрозумів. Коли прибіг, вона лежала так тихо, що навіть томати в лагідному борщі роблять більше шуму.
Тримаю її руку. Холодна рука, зовсім не та, якою колись затискала мій комір, коли я жартував із сусідкою. Я не провів її так, як обіцяв собі.
Всі казали: то не твоя провина, ну годину ж, сама попросила Але від почуття провини в розумні слова якось не легшає.
Воно поселяється на другій половині подушки, ходить на кухню разом із тобою і шепоче: «Не був Ось чого ти не був»
Син Андрій телефонував, раз поза разом підкидав мені гречки й кефіру, приїжджав швидко, обіймав так, ніби то не обійми, а перевірка стану здоровя і далі у своїх справах. Я йому зла не тримав, але кімната від цього не стала менш порожньою.
Місяці потому я зрозумів: самотність може стати твоєю «нормою». Їсти, не куштувати, прокидатися, не знаючи для кого, і засинати без нічиєї вагони в голові.
Я пішов у притулок.
Пані Дарина все ще вдивлялась: наче, може хтось іще пожартував би, прийшов сюди просто так.
Ви розумієте, що старий кіт це лікування, аналізи, ветеринар, корм по 400 гривень за кіло, і характер може бути, як у вашої прабабці? делікатно інформує.
Я кивнув.
Знаю.
А чому саме старий?
Я не хотів про таке розповідати. Але вже вистачить усе це тягати самому.
Бо я не був останнім, хто був поруч із Марусею. А цьому коту хочу хоча б дати таку можливість. Я не його перший господар, але стану його останнім. І зроблю все, аби він ще раз не був сам.
Пані Дарина зітхнула, трохи помовчала й пішла десь у глиб командувати паперами.
За дверима класика. Маленька клітка біля батареї, на ковдрі мирно вмостився смугастий, майже чорнивий кіт вигляд стомлений, шерсть не «люкс». Я подумав: заснув і не прокинеться. Але кіт підвів голову.
В очах не кіт, а стажований філософ: втомлене «невже ви мені за»?
Це Гриць, каже Дарина. Офіційно тринадцять, може, й більше. Сюди він потрапив після смерті господині. У спадок родині кіт не закотився, хіба в список майна. Їсть погано, проблеми з животиком, дієта потрібна, лікування й спокій.
Жодних вмовлянь. Вибір вільний.
Я сів навпочіпки. Гриць насторожено спостерігав, але не шипів і не тікав. Підійшов ближче, торкнувся носом прутів.
Я не квапився. Людина, яка пережила втрату, вже не біжить із «гарячими обіймами». Я простягнув руку. Він довго нюхав, а потім ледь торкнувся долоні.
Все стало ясно.
Я його забираю, сказав я.
Поки оформляли документи (я встиг підписати таку пачку, що хіба на квартиру в Софії Київській), дві працівниці перешіптувалися:
Серйозно? Гриця? Того, що хворіє?
Та хто ж старих бере Може, пожаліїв.
Не образився. Всі звикли: маєш брати на «рост», а тут не для майбутнього, а щоб зараз не бути одному.
На виході Дарина вручила мені переноску: Гриця акуратно складений, щоби місця багато не займати й не заважати транспортному руху.
Може довго звикати, може ховатися, їсти через раз, попередила.
Я знаю, що таке вчитися спочатку, розсудливо відповідаю.
Дорогою додому я з ним розмовляв у півголосу як із хворими чи дітьми:
Чуєш, давай домовимося: не кличу тебе в нове життя. Просто забираю додому, та й усе. Що було залишилося там. У нас свій лабораторний експеримент.
Вдома кіт не влаштував опитування кімнати, не помився біля рушника, не побіг до вікна. Я відчинив переноску, поставив і просто чекав. За кілька хвилин він обережно вийшов і вклався біля батареї: в старості цінуєш не антрікоти, а тепло та спокій.
Дві миски одна з водою, одна з кормом за порадою ветеринара. Гриць пару разів хлебнув і ліг. Я цілу ніч не спав: ходив навшпиньки, прислухався чи дихає, чи не знудило, чи не треба ще води. Сам із себе я б посміявся старий чоловік бігає коло ще старішого кота, але смішно не було.
Другого дня попрямували до ветеринара. Молодий хлопець, чемний, усе розказав про Грицеві болячки: корм тільки такий, стрес не давати, ліки як у графіку. Я нотував в блокнот, трохи нагадуючи собі себе пять років тому, коли конспектував онколога дружини. Єдиний спосіб боротися з порожнечею це турбота, навіть коли важко.
Перші тижні були квестом: Гриць не довіряв, їв через раз, міг цілий день лежати під батареєю. Здавалося, чекає на свою стару господиню. Я не намагався виправити його минуле чи стати «новим улюбленцем». Просто був поруч.
Зранку пив чай, міняв воду, сідав біля підлоги читати газету вголос може, аби він звикав до голосу; може, щоб я менше чув свою самотність.
Одного вечора, гріючи собі вареники, автоматично поставив другу тарілку на стіл. Як роками ставив Марусі. Поставив, згадав, прибрав. Гриць сидів у дверях, уважно свердлив мене поглядом.
Бачиш, кажу, я ще не всьому навчився, живу абияк.
Він не відійшов. І вперше поїв більше сніданку.
Наше співжиття почалося не з ніжності і не з казки. А із згоди просто бути разом, не заважаючи болю існувати поруч.
Поступово я вивчив його звички: вода має бути тільки свіжа, не любить галасу, але втихомирюється від тихого телевізора, обожнює спати в самому кутку дивану, щоб, не дай Боже, не застали зненацька. Дивно любив стару тканинну мишку без хвоста. Я кинув її на підлогу думав, задля декорації, але Гриць прийшов і несміливо лапою штовхнув.
О, то ми з тобою домовились, кажу.
Він не став життєрадісним одразу. Старість із любові не випаровується. Бували дні, що погано їв я знов тривожився. Ветеринар, ліки, паштет, походи перевіряти дихання вночі.
Між цим уже зявлялося життя.
Через місяць сам прийшов на диван, просто ліг неподалік. Я не поворухнувся боявся злякати. Він заснув. Вперше за останні місяці я відчув спокій. Маленький, нестійкий. Але вже мій.
Якось несподівано приїхав син. Стоїть із пакетом фруктів, на обличчі видно: соромиться, що давно не бував. Заходить у кімнату, глядить:
Це хто?
Гриць, відповідаю.
А він старий же ж зовсім.
Саме тому й узяв.
Замовк, потім сів.
Тату, ти не боїшся знову звикати?
Я ставлю чайник.
Страшно, чесно кажу. Але ще страшніше жити в тій тиші. І не хочу, щоб хтось доживав сам, якщо я можу бути поруч.
Син опустив очі.
Ти ще думаєш про маму, про той день?
Я не одразу відповідаю. Гриць підвів голову, наче теж слухає.
Думаю кожен день. Особливо що мене не було. Навіть на годину. Все одно думаю.
Син мовчить, а тоді:
Я теж думав. Мені здається, якби мама могла сказати щось зараз насварила б тебе, що досі себе гризеш.
Я посміхнувся.
Може
Та точно насварила б.
І наче щось зрушилося.
Син став приїжджати частіше, по-тихому допомагав. Не одразу ідеальний, не з трояндами й фанфарами. Корм приносив, возив Гриця у клініку, купив давно обіцяний плед. Я не сміявся у чоловіків почуття завжди криві стежки шукають.
Тим часом Гриць став більше «своїм» перевіряв коридори, мився, штовхав мишку, аж вона раз під шафу закотилася, і мені довелося діставати.
Одного дощового вечора я сидів у кріслі, Гриць спав біля мене, кладущи голову на мій капець. Тихо, телевізор ледь чутний і я зловив себе на думці, що вже давно в голові ніби не звучить оте «ти не був поруч».
Не тому, що забув. Таке не забувається.
А тому, що поруч є хтось, кому ти потрібен саме зараз. Не колись. Не в останню хвилину, яку не повернеш. А от зараз, на цій кухні, біля батареї, під муркотіння
Одного ранку Гриць потривожив мене лапою. Не їжа, не неприємності. Просто був. Сидів, доки не прокинувся. Я погладив його, сказав у темряві:
Я тоді не зміг бути поруч, а тепер є. Хоч цьому навчився.
І вперше ці слова не роздерли мене навпіл.
І відтоді щось у мені попустило. Не одразу, не святково, не прозорливо. Просто я припинив думати, що мушу каратися за одну відсутню годину. Маруся цього не поверне. А от хто біля батареї і безхвостої мишки може отримати тепло, дім і любов.
Тепер у нас із Грицем свої ритуали. Зранку чайник і свіжа вода. Після обіду пляма сонця. Ввечері телевізор, хоч мені ще до кінця не ясно, що його там приваблює: голоси чи сам факт, що не один вдома.
Думаю: я точно не його перший господар і не останній у його памяті. Він мав життя до мене, свої втрати й звички. Але я став тим, хто тримав його старість так само, як колись тримав мою без жалю, а з повагою.
Може, я не шукав забуття. Просто хотів більше нікого не полишати, якщо вже можу.
Я інколи пригадую пані Дарину й її здивування, коли я взяв найстаршого кота. Для неї, мабуть, дивакуватий вигляд мав. Але у мене в цьому не було ні святості, ні жертви. Просто якщо ти одного разу втратив найважливішу мить, ще не означає, що інші спливуть повз.
У моєму домі вже давно не порожньо.
Тут хтось чекає ранку, тихо пересувається на кухню, мурчить у темряві, грає з мишкою без хвоста і спить біля батареї. І разом з цим на кухню повернувся ще один мешканець, якого я довго не міг у собі пустити.
Тихий, пізній, але мій власний мир із собою.
Іноді думаю: ми з Грицем нікого не врятували. То надто красиво звучить. Просто обидва запізнилися у свою любов, а тоді випадково зустрілися вчасно.
