Все своє життя я мріяв бути на місці брата, але згодом усе змінилося
Моя мама завагітніла мною у вісімнадцять років. Батько кинув нас, щойно дізнався новину — йому не потрібна була сім’я, лише нескінченні тусівки та друзі. Батьки мами, мої дідусь з бабусею, були в гніві. У невеликому містечку під Полтавою дитина без чоловіка вважалася ганьбою, і дід вигнав її з дому зі словами: «Не хочу бачити таку безвідповідальну дочку!» Я навіть уявити не можу, як їй було — юна, самотня, з немовлям на руках. Але вона вистояла: вступила на заочне, знайшла роботу, вибивалася з сил. Їй відвели кімнату в гуртожитку, і ми почали жити вдвох. Мені довелося дорослішати швидше, ніж іншим дітям — ходив за продуктами, прибирав, розігрівав їжу. Ігри? На них не було часу. З малих літ я був її опорою, її єдиним чоловіком.
Я ніколи не скаржився — пишався цим. Але скоро в нашому житті з’явився Віктор. Він мені подобався: приносив цукерки, пригощав смаколиками, дбав про маму. Вона розквітла поруч із ним, і одного дня сказала: «Ми з Віктором одружимось, переїдемо в великий дім». Я був щасливий — мріяв про справжнього батька, і сподівався, що Віктор їм стане. Спочатку все було, як у казці. У мене з’явився свій куточок, я міг відпочивати, слухати музику, читати книги. Віктор допомагав мамі, і її очі сяяли від радості.
А потім вона оголосила, що чекає на дитину. А незабаром Віктор сказав: «Тобі, Славку, доведеться перебратися в комірчину. Там буде дитяча». Я не зрозумів: у домі повно кімнат, чому саме я? Наступного дня мої речі вже лежали в тісній кімнаті, де ледве вміщалося ліжко. Це було несправедливо, але я промовчав — звик терпіти.
Коли народився братик Мишко, почався кошмар. Його крики не давали мені спати, я ходив, як зомбі. У школі оцінки впали, вчителі сварилися, а мама кричала: «Ти повинен бути прикладом для брата! Досить нас ганьбити, ледацюго!» Мишко підріс, і на мене звалили нові обов’язки — гуляти з ним, возити коляску по двору. Хлопці сміялися з мене, а я червонів від сорому, але мовчав. Усе найкраще — іграшки, одяг — купували Мишкові. Я просив щось для себе, а Віктор сухо відповідав: «Грошей нема». Я водив брата в садок, забирав, годував, прибирав дім — жив в очікуванні, коли він виросте і дасть мені свободу.
Мишко пішов до школи, і мама наказала допомагати йому з уроками. Він був розбещений, капризний — вчився жахливо, а мої спроби його вгамувати закінчувалися його скаргами мамі. Вона завжди ставала на його бік, а я отримував догану: «Ти старший, повинен бути терплячішим!» Його переводили зі школи в школу, але він всюди провалювався. Зрештою віддали в приватну, де за гроші закривали очі на його двійки. Я ж пішов у технікум на автослюсаря — не тому, що хотів, а щоб втекти з дому.
Потім були заочні курси, робота — я працював день і ніч, збирав на своє житло. Одружився, знайшов спокій. А Мишко? Віктор подарував йому квартиру, але він все одно живе з батьками, здає житло і витрачає гроші на дурниці. Працювати не хоче, валяється перед телевізором. Одного разу на Новий рік ми зібралися у батьків. Прийшла його чергова дівчина, Леся. Я випадково почув їхню розмову на кухні.
— Тобі пощастило з братом, — говорила вона моїй дружині, Тані. — Славко такий трудяга, відповідальний. Чому Мишко не такий? Я прошу його з’їхатись, завести сім’ю, а він лише до мами липне. Гроші з оренди є, а толку?
— Так, Славко молодець, — усміхнулася Таня. — Покинь Мишка, він тебе не вартий. З нього чоловіка не вийде.
Я завмер. Мишко змінював дівчат, як рукавички, але жодна не затримувалася — мама їх всіх проганяла, вважаючи недостойними своєї «золотої дитини». А він і не пручався, жив у своїй ліні, як у коконі. І тут я зрозумів: я більше не заздрю йому. Усе, про що я мріяв — бути на його місці, — виявилося пустим. Доля дала мені випробування, але й нагородила за них. У мене є сім’я, любляча дружина, дочка, дім, який я побудував власними руками. Я пишаюся собою, і вперше в житті мені не шкода, що я не Мишко. Моє життя — моя перемога, вистраждана і справжня.
