Запам’ятаю тебе назавжди
Оксана Василівна йшла додому у розстібнутому драповому пальті, з потертим портфелем у руках, де лежали зошити її учнів. Весь вечір вона перевірятиме твори.
Ще недавно на деревах набрякли бруньки, а сьогодні вже пробиваються молоденькі листочки. Природа прокидалася під яскравим теплим сонцем. Трохи ще — і все навколо заквітне.
Прохожі з повагою вітали Оксану Василівну. Вона відповідала, стримано посміхаючись. Майже всім вони колись викладала українську мову та літературу в школі, а тепер вчилися їхні діти.
Була вона струнка, як дівчина, невисока, зі спини — зовсім молодиця. І обличчям гарна. Та от тільки за кого тут виходити заміж? Так і жила сама у невеличкому дерев’яному будиночку на вузенькій вуличці. Його їй дали як службове житло, коли вона двадцять п’ять років тому приїхала сюди з великого міста.
Саме містечко було маленьке, скоріше нагадувало селище чи велике село. Молодим фахівцям тепер дають квартири у цегляних триповерхівках. Та не дуже вони сюди їдуть, мріють про Київ чи Львів.
А Оксана Василівна звикла до свого дому і не наважувалася з ним розлучатись. У вільний час любила колупатись у городі. Коли приїхала — нічого не вміла, а тепер і піч топила, і город копала, і капусту квасила, варення-соління закатувала. Життя всьому навчило.
Життя…
Тоді теж була весна. Під вікном студентського гуртожитку сиділи двоє хлопців і щось писали. Вона не звернула б уваги, якби вони не почали сперечатися, як правильно написати якесь слово. Обидва помилялися. Їй набридло слухати їхні суперечки, вона визирнула у вікно і сказала, як треба.
Один із хлопців не зніяковів і спитав, чи не перевірить вона всю пояснювальну. Оксана вийшла, виправила помилки.
— Дякую. Нам пощастило зустріти вас. Як вас звати?
— Оксана.
— А я Андрій. Ви майбутня вчителька? А ми тут поряд працюємо.
— Краще сказати — вчитель, або педагог, — поправила Оксана.
Андрій їй сподобався. Він був схожий на ведмедя. Поруч із ним було спокійно і надійно. Коли він зробив пропозицію, вона без вагань погодилася.
Його матері Оксана не сподобалася.
— Що ти з нею робитимеш? Книжки читатимеш? Вона, мабуть, і варити не вміє. Ох, намучишся ти з нею. Вибрав би когось простішого, — бурчала мати, коли Оксана пішла.
Мати була недалеко від правди. Оксана вміла лише макарони варити та яєшню смажити. Та й те псувала. Поставить на пічку каструлю, а сама сяде з книжкою. Зачитається, поки не займеться димом.
Зрозуміла мати, що з такою господинею син з голоду помре, а вона позбуОднак незабаром Оксана Василівна зрозуміла, що щастя не в минулому, а в кожному новому дні, який вона зустрічає серед своїх учнів, квітів у городі та спогадів, що гріють серце.
