Мамо, ти, мабуть, іноді сидиш в кухні сама, переглядаючи старі листівки з побажаннями, на яких всі радіють моєму народженню. На яких усміхаються люди, багато з яких давно пішли з нашого життя. Ти зберігаєш мої дитячі пелюшки, шматочок першого молочного зуба, пасмо світлого волосся, ніби хочеш повернути ті часи, коли я був зовсім маленьким. Але жоден альбом не може повернути час назад. І все ж ти продовжуєш берегти це — як щось найдорожче. Бо я — твій син.
Я виріс. Я дорослий. Мені тридцять з лишком років, у мене дружина, робота, квартира та список обов’язків завдовжки в життя. Але знаєш, мамо? Я все одно твій. Той самий хлопчина, який приходив додому з розбитими колінцями, з двійкою з математики, з мокрими очима і болем всередині. Тоді ти не питала, за що і чому — ти просто обіймала. І я знав: за все мене, можливо, й покарають завтра, але сьогодні — просто люблять. Без умов.
Мені б хотілося, щоб ти знала — я все ще той самий хлопчина. Просто тепер ношу краватку, сплачую рахунки і занадто рідко телефоную. Не тому що забув. А тому що соромно іноді бути втомленим, бути слабким, бути недосконалим. І все ж, коли особливо важко, я подумки повертаюся в наш дім, де пахне випічкою і де твій голос все ще звучить: «Головне — ти вдома, решту переживемо».
Пам’ятаєш, як у шостому класі ти дістала з шафи сіре пальто в коричневу клітку? Воно було куплене «на виріст», і ти раділа, що тепер воно якраз. А я влаштував скандал, бо думав, що в ньому виглядаю смішно. А тепер у мене таке ж пальто — тільки від відомого бренду, підібране стилістом, і коштує воно, напевно, як тоді всі наші меблі. Але в ньому я все той же хлопчина. Твій.
Я часто згадую наше дитинство, мамо. Бо це — не просто спогади. Це моя опора. Це те, що робить мене тим, хто я є. А ти — мій єдиний супутник в цих спогадах. Тільки ти знаєш, яким я був. Як марив ночами, як боявся темряви, як ховався під столом, коли помер собака. Ти — єдина, хто пережила зі мною все. І тому я досі твій син.
Іноді я так втомлююся, мамо… Усе навколо вимагає від мене бути кращим. Працювати більше, заробляти більше, встигати все. Трішки послабиш — втратиш клієнтів, втратиш повагу, втратиш себе. А вдома… вдома я також повинен бути ідеальним. Чоловіком, батьком, опорою. І тільки одне місце на світі дозволяє мені бути просто втомленою людиною. Твій дім.
Ти не докоряєш, не питаєш: «Чому ти не можеш впоратися?» Ти просто вариш чай, кладеш руку на плече і шепочеш: «Відпочинь…» Це місце — єдине, де я не повинен тримати обличчя. Де я можу просто бути. Таким, яким є. Вразливим. І це означає, що я все ще твій син.
У цьому світі так мало гарантій, мамо. Усе хитке, все може зруйнуватися. Партнери по бізнесу обмануть, друзі поїдуть, дружина може втомитися, діти виростуть. Але ти — як скеля. Як той гранітний фундамент, на якому стоїть моя будівля життя. Ти — єдина, в чиїй любові я не сумнівався жодного разу. Навіть коли сердився, навіть коли гримав дверима, навіть коли мовчав тижнями.
Твоя любов — не картка лояльності, не обіцянка, не умова. Вона — як світло у вікні. Вона просто є. Вона пережила випробування часом і моїм важким характером. Вона витримала все. І це — найнадійніша опора, яка у мене була.
Мамо, я люблю одну жінку. Вона — моя дружина. Ти не відразу її зрозуміла, ти сумнівалася, ти питала: «Що ви знайшли одне в одному?» Але я тобі скажу — вона схожа на тебе. Вона зберігає перші малюнки наших дітей, збирає смішні фрази в записник, гріє нас у своїй доброті. Вона чекає наших дітей такими ж, якими ти чекала мене. Побитими, з поганими оцінками, у сльозах — але своїми. З любов’ю.
Я дивлюся на неї — і менше боюся за майбутнє. Я згадую тебе — і менше боюся за себе. Бо знаю: я виріс у любові, а тепер цю любов передаю далі. І в цьому — весь сенс.
Мамо, дякую тобі. За все. За кожен збережений носочок, за кожну безсонну ніч, за кожне «нічого страшного, впораємося». За те, що незважаючи ні на що… я все ще твій син. І завжди ним буду.
