Мамо, мабуть, інколи ти сидиш на кухні сама, перегортаючи старі листівки з вітаннями, де всі радіють моїй появі на світ. На тих паперцях посміхаються обличчя, багатьох з яких вже немає поруч. Ти досі зберігаєш мої дитячі пелюшки, крихітку першого молочного зуба, пасмо світлого волосся — ніби намагаєшся втримати час, коли я був зовсім крихітним. Жоден альбом не здатний повернути минуле, але ти продовжуєш берегти його, як найцінніший скарб. Бо я — твій син.
Я виріс. Я дорослий. Мені вже за тридцять, у мене є дружина, робота, власна оселя й список обов’язків на ціле життя. Але знаєш, мамо? Я все одно твій. Той самий хлопчик, що приходив додому з обдертими колінами, з двійкою з алгебри, із сльозами на очах і болем у грудях. Ти ніколи не розпитувала — просто обіймала. І я знав: завтра можуть і покарати, але сьогодні — просто люблять. Без умов.
Хотілося б, щоб ти знала — я все той самий. Просто зараз ношу краватку, сплачую рахунки й надто рідко дзвоню. Не через забуття. Через сором бути втомленим, слабким, недосконалим. Та коли стає особливо важко, я повертаюся думками в наш дім, де пахне паляничками, а твій голос шепоче: «Головне, що ти вдома, а решту подолаємо разом».
Пам’ятаєш, як у шостому класі ти дістала з шафи сіре пальто у коричневу клітинку? Воно було «на виріст», але тоді підійшло якнайкраще. Я ж влаштував істерику, бо здавалося, що виглядаю смішно. Зараз у мене таке ж пальто — тільки від бренду «Арсенія», обране стилістом, і коштує воно, мабуть, як тоді вся наша мебліва стенка. Але в ньому я — все той хлопчик. Твій.
Часто згадую наші дні, мамо. Бо це не просто спогади. Це мій фундамент. Те, що робить мене собою. А ти — єдина, хто пройшов усю ту путь поруч. Лише ти знаєш, як я гарячкував уночі, як боявся темряви, як ховався під стіл, коли помер наш пес Рекс. Ти — єдина, хто прожив усе разом зі мною. Тому я й досі твій син.
Інколи так втомлююся, мамо… Світ вимагає бути найкращим: працювати більше, досягати більшого, встигати за всім. Розслабишся — втратиш клієнтів, повагу, себе. А вдома… вдома тепер мушу бути ідеальним. Чоловіком, батьком, опорою. І лише одне місце дозволяє мені бути просто людиною. Твій порік.
Ти не докоряєш, не питаєш: «Чому не справляєшся?» Ти просто ставиш чайник, кладеш руку на плече й говориш: «Передихни…» Це єдине місце, де не треба нікого вдавати. Де можна бути собою. Беззахисним. І це значить, що я досі твій син.
У цьому світі так мало певності, мамо. Все може розсипатися: партнери зрадять, друзі віддаляться, дружина втомиться, діти виростуть. Але ти — міцна, немов гранітний камінь під фундаментом мого життя. Ти — єдина, чия любов ніколи не викликала сумнівів. Навіть коли кричав, хлопав дверима, мовчав тижнями.
Твоя любов — не обіцянка, не умова. Вона — як світло у вікні. Воно просто є. Витримало час, мій складний характер, всі бурі. І залишається найвірнішою опорою, яку я коли-небудь мав.
Мамо, я кохаю одну жінку. Вона — моя дружина. Ти спершу не розуміла її, питала: «Що вас пов’язує?» Але знаєш? Вона схожа на тебе. Зберігає перші малюнки Олеська й Марічки, записує їхні смішні слова, гріє нас своєю теплотою. Вона чекає наших дітей такими, як ти чекала мене: подряпаними, із поганенькими оцінками, у сльозах — але своїми. З любов’ю.
Дивлюся на неї — і менше боюся майбутнього. Згадую тебе — і менше боюся за себе. Бо я виріс у любові, а тепер передаю її далі. І в цьому — весь сенс.
Мамо, дякую. За кожен збережений підборідник, за безсонні ночі, за кожне «нічого, впораємось». За те, що, незважаючи ні на що… я досі твій син. І залишуся ним назавжди.
