В житті я все ще ваш син, мамо: лист, який я не зміг не написати
Мамо, мабуть, інколи ви сидите на кухні сама, перебираючи старі листівки з побажаннями, на яких всі радіють моєму народженню. На яких усміхаються люди, багато з яких давно пішли з нашого життя. Ви зберігаєте мої дитячі повзунки, шматочок першого молочного зубчика, пасмо світлого волосся, наче хочете повернути той час, коли я був зовсім маленьким. Але жоден альбом не може повернути час назад. І все ж ви продовжуєте це берегти — як найбільшу цінність. Тому що я — ваш син.
Я виріс. Я дорослий. Мені трохи за тридцять, у мене є дружина, робота, квартира і список обов’язків на все життя. Але знаєте, мамо? Я все одно ваш. Той самий хлопчик, який приходив додому з розбитими колінами, з двійками з математики, з мокрими очима і болем всередині. Тоді ви не питали, за що і чому — ви просто обіймали. І я знав: за все мене, можливо, покарають завтра, але сьогодні — просто люблять. Без умов.
Мені хотілося б, щоб ви знали — я все ще той самий хлопчик. Просто тепер я ношу краватку, оплачую рахунки і занадто рідко телефоную. Не тому що забув. А тому що іноді так соромно бути втомленим, бути слабким, бути недосконалим. І все ж, коли особливо важко, я подумки повертаюся до нашого дому, де пахне випічкою і де ваш голос все ще звучить: «Головне — ти вдома, решту переживемо».
Пам’ятаєте, як у шостому класі ви дістали з шафи сіре пальто у коричневу клітинку? Воно було куплене «на виріст», і ви раділи, що тепер воно якраз. А я влаштував скандал, бо думав, що в ньому виглядаю смішно. А тепер у мене таке ж пальто — тільки від відомого бренду, підібране стилістом, і коштує воно, напевно, як тоді всі наші меблі. Але в ньому я все ще той самий хлопчик. Ваш.
Я часто згадую наше дитинство, мамо. Бо це — не просто спогади. Це моя опора. Це те, що робить мене тим, ким я є. А ви — мій єдиний супутник у цих спогадах. Лише ви знаєте, яким я був. Як марив ночами, як боявся темряви, як ховався під столом, коли помирав собака. Ви — єдина, хто прожив зо мною все. І тому я досі ваш син.
Інколи я так втомлююся, мамо… Все навколо вимагає від мене бути кращим. Працювати більше, заробляти більше, все встигати. Трохи розслабишся — втратиш клієнтів, втратиш повагу, втратиш себе. А вдома… вдома я теж маю бути ідеальним. Чоловіком, батьком, опорою. І тільки одне місце в світі дозволяє мені бути просто втомленою людиною. Ваш дім.
Ви не дорікаєте, не питаєте: «Чому ти не можеш впоратися?» Ви просто варите чай, кладете руку на плече і шепочете: «Відпочинь…» Це місце — єдине, де я не повинен тримати обличчя. Де я можу просто бути. Таким, яким є. Уразливим. І це означає, що я все ще ваш син.
У цьому світі так мало гарантій, мамо. Все неймовірно крихке, все може зруйнуватися. Партнери по бізнесу зрадять, друзі поїдуть, дружина може втомитися, діти виростуть. Але ви — як скеля. Як той гранітний фундамент, на якому стоїть моя будівля життя. Ви — єдина, в чиїй любові я не сумнівався жодного разу. Навіть коли злився, навіть коли грюкнув дверима, навіть коли мовчав тижнями.
Ваша любов — не картка лояльності, не обіцянка, не умова. Вона — як світло у вікні. Вона просто є. Вона пройшла перевірку часом і моїм важким характером. Вона витримала все. І це — найнадійніша опора, яка у мене була.
Мамо, я кохаю одну жінку. Вона — моя дружина. Ви не одразу її зрозуміли, ви сумнівалися, ви питали: «Що ви знайшли одне в одному?» Але я вам скажу — вона схожа на вас. Вона зберігає перші малюнки наших дітей, збирає смішні фрази у записну книжку, гріє нас своєю добротою. Вона чекає на наших дітей такими самими, якими ви чекали на мене. Побитими, з поганими оцінками, в сльозах — але своїми. З любов’ю.
Я дивлюся на неї — і менше боюся за майбутнє. Я згадую вас — і менше боюся за себе. Тому що знаю: я виріс в любові, а тепер цю любов передаю далі. І в цьому — весь сенс.
Мамо, дякую вам. За все. За кожну збережену шкарпеточку, за кожну безсонну ніч, за кожне «нічого страшного, впораємося». За те, що незважаючи ні на що… я все ще ваш син. І завжди ним буду.
