Отже, мені, звісно, взагалі не хочеться, але я збираю речі та їду з сином Данилком до моєї мами, Наталії Степанівни. А все тому, що вчора, поки я гуляла з дитиною, мій чоловік Андрій, бачиш лиш, вирішив проявити гостинність і впустив до нашої кімнати родичів — двоюрідну сестру Оксану з чоловіком Тарасом та їх дітьми, Софійкою та Ярославом. І найобурливіше: він навіть не подумав зі мною порадитись! Просто сказав: “Ти з Данилком можете пожити у твоєї мами, там місця вистачить”. Я досі в шоці від такої нахабності. Це наш дім, наша кімната, а тепер я маю пакувати валізи й поступитись місцем чужим людям? Та ну вже, це занадто.
Все почалося з того, що я повернулась додому після прогулянки з Данилком. Він, як завжди, втомився, капризничав, і я мріяла лише про те, щоб покласти його спати та сама випити чаю в тиші. Заходжу в хату, а там — якийсь безлад. У нашій спальні, де ми з Андрієм і Данилком спимо, вже розташувались Оксана з Тарасом. Їхні діти, Софійка та Ярослав, носяться кімнатою, розкидаючи іграшки, а мої речі — мої книжки, косметика, навіть ноутбук — акуратно складені в кутку, ніби я тут більше не живу. Я стою, немов грімом уражена, і питаю Андрія: “Це що таке?” А він, з таким спокоєм, ніби погоду обговорює: “Оксана з родиною приїхала, їм ніде зупинитись. Я подумав, ви з Данилком можете до Наталії Степанівни поїхати, там же місця багато”.
Я ледве не задихнулася від обурення. По-перше, це наш дім! Ми з Андрієм разом платили за цю квартиру, облаштовували її, вибирали меблі. А тепер я маю їхати, бо його родичам спало на думку пожити у місті? По-друге, чому він навіть не запитав мене? Я б, може, і погодилась допомогти, але хоч обговорили б, як це організувати. А так — просто поставив перед фактом. Оксана, до речі, навіть не вибачилась. Вона лише посміхнулася й сказала: “Галю, не хвилюйся, ми ненадовго, всього пару тижнів!” Пару тижнів? Та я й пару днів не хочу, щоб мої речі чужі люди торкалися!
Тарас, чоловік Оксани, взагалі мовчить, як партизан. Сидить на нашому дивані, п’є каву з моєї улюбленої чашки і киває, коли Оксана щось каже. А їхні діти — це окрема історія. Софійці, якій років шість, вже розлила сік на наш килим, а Ярослав, чотирьохрічний, вирішив, що моя шафа — ідеальне місце для хованок. Я намагалася натякнути, що це не готель, але Оксана лише махнула рукою: “Ой, дітки ж, що з них візьмеш!” Ну звісно, а прибирати за ними, мабуть, мені.
Я спробувала поговорити з Андрієм наодинці. Сказала, що мені боляче, що він ухвалив таке рішення за моєю спиною. Пояснила, що Данилкові потрібна стабільність, свій куточок, своє ліжечко. А возити трирічну дитину до мами, де він спатиме на розкладці, — це не вихід. Але Андрій лише знизав плечима: “Галю, не драматизуй. Це ж родина, треба допомагати”. Родина? А ми з Данилком, виходить, не родина? Я так розлютилася, що ледь не розплакалася. Але замість цього пішла збирати речі. Якщо він думає, що я буду мовчати й терпіти, то помиляється.
Моя мама, Наталія Степанівна, коли дізналася, що сталося, була в лютості. “Це що, Андрій тепер вирішує, кому у вашому домі жити? — обурювалася вона по телефону. — Приїжджай, Галю, я вас з Данилком прийму, а з чоловіком потім розберешся”. Мама в мене жінка з характером, вже готова їхати до нас і виганяти непроханих гостей. Але я поки не хочу скандалу. Я просто хочу, щоб мій син був у комфорті, а я могла спокійно подумати, що робити далі.
Збираючи валізу, я все прокручувала в голові. Як же так вийшло, що Андрій так легко викреслив нас з Данилком з нашого власного життя? Я завжди старалася бути доброю дружиною: готувала, прибирала, підтримувала його. А він навіть не подумав, як я почуватимусь, коли побачу чужих людей у нашій спальні. І найболючіше — він навіть не вибачився. Просто сказав: “Не роби з мошки слона”. Ну вибач, Андрію, але це не мошка, а цілий слон, що розвалився на моєму ліжку.
Тепер я їду до мами, і, чесно кажучи, мені навіть трохи легше від цієї думки. У Наталії Степанівни завжди затишно, пахне пиріжками, а Данилко обожнює гратись у її садочку. Але я не збираюсь просто так залишити цю ситуацію. Я вже вирішила: коли повернуся, ми з Андрієм серйозно поговоримо. Якщо він хоче, щоб ми були родиною, він має поважати мене й нашого сина. А Оксана з Тарасом нехай шукають собі орендоване житло чи готель. Я не проти допомагати, але не за рахунок мого комфорту й не без моєї згоди.
Поки я складаю Данилкові іграшки у сумку, він дивиться на мене своїми великими очима й питає: “Мамо, ми до бабусі надолго?” Я обіймаю його й кажу: “Ненадовго, мій хороший. Просто побуд”А потім повернемося додому, коли тато зрозуміє, що наш дім — це тільки для нас трьох.”
