Я підкралася до своєї невістки на її День народження, а вона й не здогадувалася.
Мій син та його дружина не знали, що я теж прийду на свято.
«Мій син і його дружина не знали, що я теж прийду на День народження невістки» їхня таємниця розколола моє серце.
В невеличкому містечку біля Львова, де осіннє листя шепочеться під ногами, моє життя у 58 років перевернулося. Мене звуть Надія Коваленко, і я завжди вважала свою родину своєю опорою. Але недавнє свято невістки, на яке я прийшла без попередження, розкрило мені гірку правду, яка тепер мене переслідує.
Родина моя гордість.
Мій син Тарас і його дружина Оксана моя радість. Тарас, моя єдина дитина, виріс добрим і працьовитим. Коли він познайомив мене з Оксаною, я відразу прийняла її, як рідну. Молода, гарна, з легким сміхом вона здавалася ідеальною для мого сина. Вони одружилися пять років тому, і з тих пір я намагалася бути ненавязливою свекрухою. Приходила лише за запрошенням, допомагала з їхньою донечкою Марійкою, приносила домашні пироги. Я вірила, що ми щаслива родина, обєднана любовю та повагою.
Оксана завжди була ввічливою, але трохи віддаленою. Я списувала це на її зайнятість вона графічна дизайнерка, а Тарас працює інженером на заводі. У них багато справ, тому я уникала зайвого втручання. Але в глибині душі хотіла бути ближчою, почуватися потрібною. День народження Оксани здавався ідеальною нагодою показати їй, як я її люблю. Я вирішила зробити сюрприз.
Несподіваний візит.
У неділю, у день її свята, я прокинулася з усмішкою. Купила коробку її улюблених цукерок, одягла найкращу сукню й вирушила до них без попередження. Уявляла вже її радість, спільну чашку чаю, сміх. Підійшовши до їхнього будинку, почула музику й голоси з квартири. «Святкують», подумала я, і серце затремтіло. Натиснула дзвінок, нетерпляче чекаючи.
Двері відчинила Оксана, і її усмішка зникла. «Надіє Григорівно? Ви ви тут?» прошепотіла вона, явно збентежена. Я увійшла й завмерла. Вітальня була повна гостей: друзі, колеги, навіть її батьки. Стіл ламався від страв, усі сміялися, а Тарас розливав вино. Але ніхто не чекав мене. Мій син, побачивши мене, зблід. «Мамо, ти ж не казала, що прийдеш», промовив він, і в його голосі почувся сором.
Таємниця, яка вразила.
Я намагалася триматися, усміхалася, привітала Оксану, але щось стиснулося в грудях. Чому мене не запросили? Чому нічого не сказали про свято? Я почувалася чужою серед цих незнайомців. Гості переглядалися, а Оксана швидко пішла на кухню, ніби навмисне уникаючи мене. Тарас намагався розрядити обстановку, але його жарти були фальшиві. Протрималася півгодини, віддала цукерки й пішла, вигадавши, що треба поспішати. Вийшовши на вулицю, розплакалася.
Повернувшись додому, я знову й знову прокручувала ту вечірку в голові. Невже я для них так мало значу? Оксана завжди була стриманою, але я думала, що це в її характері. Тепер зрозуміла: вони не хотіли мене на цьому свя
