Слухай, Ларисо Мама принесла нову каструлю, Олексій поглянув на кухню і почухав затилок. Сказала, що гарна, з нержавіючої сталі, німецька.
Дай вгаду, тепер ми їй винні? Зоря навіть не обернулася, продовжуючи нарізати салат.
Ну в загальному так, затих чоловік.
А ще наклей чек на кришку, щоб не забули, саркастично відповіла дружина. Подарунки її вже підганяють
Вона каже, що наша стара кастрюля незручна.
Льоше, ти ж знаєш, що у нас десяток каструль, і всі справні.
Він мовчав, постояв на порозі, зітхнув і відправився до кімнати. Це вже не перша «допомога». Спочатку рушники, потім склянки, штори в ванну, корзина для білизни Все «від душі». А потім рахунок і скарги про те, що «пенсія не густа».
Раїса Олексіївна, мати Олексія, зявилася в їхньому житті не так давно. До цього вона жила в іншому місті, а внука знала лише по фото в чаті. Коли Петро народився, вона подзвонила один раз, спитала, як його назвали, і зникла. Зоря тоді подумала: «Нічого, краще так, ніж теща, яка дихає в затилок».
Та минуло літо все змінило. Раїса спіткнулася біля підїзду і зламала стегно. Після операції зрозуміли, що вдома сама не впорається. Родичів у неї не залишилося, тому Олексій запропонував взяти її до себе.
Поживе у нас, поки не підставе ноги. Пара тижнів. Можливо, місяць.
Місяць розтягнувся на три. Раїса оселялась повільно, та впевнено: зайняла диван у вітальні, шушукалась по телефону з подругами, дивилася телевізор на повну гучність. І ще поступово почала роздавати поради. Здавалося, з доброти душі, та з натиском.
Чому сміттєвий бак такий малий? запитувала вона. Штори в спальні давно міняли? Якийсь колір гнітливий. А обійми в вітальні переклеїти!
Потім незмінно зявився список великих покупок: мультиварка, праска, сковорода. Все те, чим «навіть їй» важко користуватись. Раїса ні про що не попереджала, просто приносила нову коробку. Все було б добре, якби вона не додавала:
Якщо буде можливість повернете. Я ж не чужа, почекаю. Це для вашого зручності.
Вони вже не встигали за «добротою» тещі. Поступ порад і подарунків з рахунками не закінчився навіть тоді, коли вона переїхала в орендовану квартиру в сусідньому районі.
Льоше, ти повернув гроші за мультиварку? спитала Зоря того вечора.
Повернув. Частинами.
А за праску?
Майже. Залишилася тисяча гривень.
Жінка мовчки покивала головою. У неї не було сил розбиратись у стосунках, особливо з чужою мамою. Власних турбот було досить: робота, дім, син, якого треба підготувати до школи. Тому всі розмови йшли через Олексія, а кожен раз закінчувалися однаково.
Він намагався бути жорсткішим, сперечався. Але Раїса раптом згадувала, що у неї тиск, таблетки дорогі, пенсія маленька. І він здавався.
Що я мав сказати? захищався він. Мама старається. Вона думає, що робить все для нас.
Не старається, Льоше. Вона тисне. Тільки з милою усмішкою.
Він мовчав, бо знав: Зоря права. Але всередині боролися звичка і здоровий глузд. Глибоко сиділо страх образити матір.
Найстрашніше було інше. Зоря, спостерігаючи за поведінкою чоловіка, дивилася на сина і думала: «Ось він все це бачить. Що він з цього винесе? Що треба мовчати, коли дорослі з важливим виглядом лізуть у твоє життя? Що треба дякувати за небажану допомогу?»
Тоді вона зрозуміла: так більше не можна. Не через каструлю і не через гроші. А тому, що коли дитина виросте, вона повинна розуміти, що «турбота» без поваги це не добро. Це контроль у мякій упаковці.
Зручна можливість продемонструвати це випала сама. Але якою ціною?
Петро повернувся з прогулянки непривично тихий. За ним шла Раїса Олексіївна, сяюча, як лампа денного світла. В одній руці пара пакетів, в іншій переповнений рюкзак.
Ось і зібрали Петрушку в школу! гордо заявила вона з порогу. Буде не гірше інших!
Зоря замовкла. Вони ж вчора оббігали всі магазини, вибирали разом з Петром пенал, рюкзак і зошити з його улюбленим Бетменом.
Що ви там зібрали?.. запитала невестка, тихо зітхнувши.
Два костюми. На виріст, із запасом. Куртка. Дорогая, та тепла. Білі кросівки, шкіряні черевики за акцією. А дрібнички безліч! Пенал з якимось чудовиськом, чи то червоним, чи то синім, як він любить.
Петро опустив очі. У нього був сумний вигляд. Незабаром бабуся пішла з гордо випиненою груддю і обіцянкою «позвонити пізніше і обговорити суму». Після цього Зоря покликала сина на кухню, аби поговорити.
Петре, ти все це вибирав?
Ні хлопчик нервово еряв на стільці. Вона сказала, що краще розбирається. Пенал ми взяли з Суперменом. Коли я сказав, що не люблю його, вона просто махнула рукою. І кросівки тиснуть.
Навіщо ви їх тоді взяли?
Бабуся сказала, що розтягнуться.
Чому ти не подзвонив? Чому нічого не сказав?
Не знаю. Мене ніхто не питав відповів син і замовк.
Петро винувато опустив голову. Його слова розривали душу сильніше, ніж удар по сімейному бюджету і нахабність тещі. Здається, він зрозумів, що іноді простіше мовчати. Простіше не сперечатися, терпіти. Ввічливо посміхатися, навіть коли неприємно.
Тепер він терпить так само, як і сама Зоря. Поганий приклад заразливий.
Вечором пролунав дзвінок.
Ну що, кидайте гроші, бодро заявила Раїса. Одяг, рюкзак, взуття, канцтовари двадцять тисяч гривень. Можливо, трохи більше. Чек за куртку пришлю окремо.
Зорі захотілося закричати, та вона стрималася.
Раїса Олексіївна, а ви не подумали порадитися з нами чи хоча б з внуком? Ми все купили ще до вас. І пенал з Бетменом, який Петро сам вибрав. І кросівки, які не тиснуть.
Та так, звичайно. Зробила добро, а тепер ви мені в обличчя плюєте? Хочете мене козлом відпустити? Я краще знаю, що внуку треба! Хто його в школу везтиме? Я! Мені його у людей виводити! Тьфу, неблагодарні!
Раїса підняла слухавку. Олексій видихнув, та це не допомогло зняти напругу. Голова ніби стискає обруч.
Я поїду до неї завтра, сказав чоловік, коли вони обговорювали ситуацію. Поговорю. Тільки особливих надій не маю.
Він дійсно поїхав, та вернувся через пару годин і лише пожимав плечима.
Не пустила. Через двері розмовляли. Сказала, мол, ми нею скористалися. Вона старається, а ми так.
І що ти їй відповів? тихо запитала Зоря.
Ну сказав, що ти була права. Що я теж це все терпів у дитинстві. І що не можна так лізти в наше життя.
Погляд Зорі потеплішав. Хоча чоловік говорив без довгих сентиментальних промов, вона зрозуміла: він нарешті на її боці. Відкрито, без ухилення. Якщо їх двоє, то з цього моменту все зміниться. Можливо, не ідеально і не гладко, та без гіркого відчуття провини.
Минуло тиждень тиші. Раїса не дзвонила, не приходила і не нагадувала про себе платними «сюрпризами». З сім’ї зник ніби невидимий джерело напруження. Зоря помічала, що вже не стискається від кожного дзвінка у двері чи звуку вхідного повідомлення.
Половину шкільних «подарунків» вони вирішили розпродати. Частину речей виставили на «OLX»: рюкзак, частину канцтоварів, один з костюмів. Деякі роздали знайомим. Куртку забрала сестра Зорі для племінниці. Лише черевики залишилися, з блискучою наклейкою «новинка». Коробка лежала в кутку вітальні в пакеті. Ніхто не смів їх торкатися, ніби в них було щось важке, як сама історія навколо.
Все б уклалося, якби одного разу Петро не вийшов зі своєї кімнати з телефоном у руках. Обличчя було напружене, губи стисли, брови зосереджено нахмурені.
Мені бабуся написала, сказав він, дивлячись кудись убік. Говорить, що у неї є подарунок для мене. Конструктор.
Зоря підійшла і взяла телефон. На фото яскравий набір з роботами. Саме те, про що Петро мріяв. Вони б і самі його купили, та конструктор був дуже дорогий, тому відкладали його на великі свята і на виплату всіх «кредитів» тещі.
Вона ще щось написала? спокійно спитала мати, схрестивши руки на грудях.
Так. Що чекає мене у себе. І що я маю попроситися, щоб ви його привезли. Ну, на вихідні. Сказала, що хоче подарувати. Але тільки якщо я прийду. Сказала, що ви її образили.
Олексій, що стояв за спиною жінки, зітхнув. У голосі сина явно не було радості. Було лише тяжке внутрішнє протистояння.
А ти хочеш їхати? уточнив він.
Не дуже Петро опустив погляд. Але вона розчаруватиметься. І ще Чи треба казати «дякую»? Навіть якщо не хочеш?
Зоря присіла на коліна поруч. Говорила спокійно, намагаючись м’яко донести думку.
За зайчиком дякують за те, що роблять з любовю, а не під прицілом відповідних зобовязань. Те, що дають з умовами, це не подарунок. Це чи то угода, чи то пастка.
Олексій сів поруч.
Слухай, Петре. Ти нікого нічого не винен. Навіть дорослим. Навіть бабусі. Особливо, коли відчуваєш, що щось не так. Ми з мамою завжди поруч. І якщо щось не влаштовує, кажи нам. Завжди.
Тоді я не хочу. Нехай вона ображається, але я не хочу, тихо відповів син.
Зоря подивилась на чоловіка. Його голос був спокійний, твердіший, та в очах блиснула особиста думка. Ніби він говорив це самому себе, томушньому хлопцеві, якому колись не пояснили різницю між добротою і маніпуляцією.
Пізніше, вже вночі, коли Петро спав, вони сиділи на кухні. Олексій дивився у вікно, а потім сказав:
У дитинстві я думав, що це нормально. Коли тобі щось дають і одразу вимагають у відповідь. Коли добро здається боргом. «Тобі дали ти зобовязаний». Не хочеш отже, ти поганий син. Я довго ніс це на собі.
Він обернувся до жінки і сумно покив головою. Йому було важко про це говорити, та його прорвало.
Я не хочу, щоб Петро жив з цим почуттям провини. Хай знає, що любов це не угода. І що сімя це не про борги.
Наступного ранку Петро знову підійшов до Зорі з телефоном. Він хмурився, нервово тер руки, намагаючись не дивитися в очі.
Я написав. Можеш подивитися? Я все правильно зробив?
У повідомленні було всього кілька рядків: «Дякую за фото, але я не приїду. Не хочу подарунків, за які треба щось робити. Мені добре вдома». За іконкою в месенджері Раїса прочитала, але не відповіла.
У Зорі защеміло серце від гордості. Син, якому всього сім, уже зрозумів те, до чого багато дорослих не дійшли все життя. Іноді відмова це не каприз. Це захист.
Звичайно, вони не позбулися Раїси. Проблему не вирішили одним махомТепер усі зрозуміли, що справжня допомога це повага і свобода, а не підмінені подарунки.
