Ось адаптована історія, переписана з урахуванням українського культурного контексту:
— Адже сама віддала тебе їй, своїми руками. А вона не поцуралася, взяла.
— Марічко, привіт. Чого так терміново потрібна була? По телефону не могла сказати? — знімаючи легку курточку, запитала Наталка, зайшовши в квартиру.
— Не телефонна розмова. Проходь на кухню. — Марічка вимкнула світло в передпокої й пішла слідом за подругою.
— Зацікавила. Розказуй уже. — Наталка сіла за стіл і склала перед собою руки, наче слухняна школярка, чекаючи пояснень.
Марічка поставила на стіл відкриту пляшку червоного вина й дві келихи.
— Ого?! Настільки серйозно? Я вся увага, — промовила Наталка.
Марічка розлила вино й сіла навпроти.
— Для розслаблення й взаєморозуміння, — пафосно сказала вона, підняла келих і ковтнула.
Наталка теж підняла свій, але не поспішала пити, чекала, коли подруга почне.
— Я пропала. Так закохалась, що голови не маю. Живу, як уві сні, мрію про нього. Лягаю спати й швидше чекаю ранку. Не думала, що так буває. Андрія теж любила, але не так. А тут… — Марічка одним ковтком допила вино.
— Співчуваю. І через це ти кликала мене? Поділитись новиною? — Наталка поставила келих і встала.
— Сідай. — Марічка штовхнула її за руку, посадивши назад.
— А як же Андрій? — спитала Наталка, опускаючись на стілець.
— А що Андрій? Ми разом сім років. У нас усе рівно, добре. А зустріла Олега — і все, пропала. — Марічка зітхнула. — Осуджуєш? Ти коли-небудь так кохала? Ні? То й не суди, — різко додала вона. — Покликала тебе саме для того, щоб поговорити про Андрія.
— Мабуть, вип’ю, — Наталка зробила кілька ковтків, схвально к— Дякую, — прошепотіла Марічка, повертаючись до вікна, де вже запалювалися вогні вечірнього Києва, і в її очах знову блиснула та сама стара, невгамовна надія.
