Мені було лиш п’ятнадцять, коли мати раптом оголосила, що виходить заміж за іншого чоловіка. А мене — свою єдину доньку — без вагань відправила жити до бабусі. Я заважала їй будувати «нове щастя». Ні листів, ні дзвінків, ні копійки допомоги. У неї було все — коханий, нова родина, а в мене — лише стара бабусина «двушка» та її пенсія, якої ледве вистачало на найнеобхідніше. Та бабуся любила мене безмежно, незважаючи на скромність побуту. Вона не ділила мене на «свою» чи «чужу». Ділила зі мною все: і тепло, і радощі, і біль. Я росла під її крилом, з її турботою, і була вдячна за кожне обійми, за кожну хустинку, що витирала мої сльози.
Коли бабусі не стало, я вчилася на другому курсі університету. Похорони, шок, порожнеча. Та одна річ дарувала спокій — я залишилася в її квартирі. Спадщина, подарувана не за правом, а за любов’ю. Я, єдина родина, стала справжньою господаркою того самого дому, де вперше відчула, що мене люблять.
Минуло кілька років. Я вже майже забула про матір — як про страшний епізод з минулого. І раптом — дзвінок у двері. Вона стоїть. З порогу — не «привіт», не «як справи», а з вимогою.
— Нам з чоловіком тісно в нашій «двушці». А в тебе — «трішка». Тож давай мінятися. Ти ж моя донька!
Я дивилася на неї, і всередині палало від болю та гніву.
— Тоді я тобі не була потрібна, — сказала я. — Чому ж тепер я тобі щось винна?
— Тому що я твоя мати! — скрикнула вона. — І я житиму в твоїй квартирі! Як ти можеш бути такою невдячною?
Я зачинила двері. Думала, що це — кінець. Та ні.
Пройшло ще сім років. Я була заміжня, виховувала сина. Ми з чоловіком працювали, платили кредит за нову машину, робили ремонт по вихідних, раділи кожній спільній хвилині. І знову — дзвінок у двері.
Я відчиняю, і бачу її. Постарілу, збентежену. І знову не «привіт», а прохання:
— Пустиш пожити?
Син вибіг у коридор і запитав:
— Мамо, хто це?
— Я твоя бабуся, — випалила вона.
— Мама, це правда? — недовірливо запитав він.
Я глибоко зітхнула:
— Іди, сину, у кімнату. Потім усе поясню.
Коли ми залишилися наодинці, я дізналася, що її чоловік виявився шахраєм. Переконав продати квартиру, нібито для купівлі більшої. А сам зник із грошима. Вона залишилася ні з чим. Прийшла до мене — до тієї самої доньки, яку колись без роздумів виставила за поріг.
— Я знаю, що ти не викинеш мене на вулицю. Я ж твоя мати! Я тебе виховала!
— Ти? Виховала? — я ледь не засміялася від болю. — Мене виростила бабуся. А ти кинула мене заради чоловіка. І тепер хочеш жити в моїй квартирі?
Вона залишилася у нас на кілька днів. Я нагодувала її, дала переночувати. Потім подзвонила її двоюрідній сестрі, яка жила в селі. Саме там шукали помічницю на кухню у місцевий будиночок відпочинку. Тітка погодилася. Мати поїхала. Та не мовчки. Вигукувала на ввесь під’їзд, наче я їй чужа:
— Ти погана донька! Ти ще відповіси!
А я стояла у дверях і мовчала. Бо кричати вже не хотілося. Бо я давно пробачила. Та впустити назад — це зовсім інше.
Так, як же так… Як можна прийти через роки і вимагати любові, ніби нічого не сталося? Ніби біль можна стерти, як пилюку з підвіконня? Але я вже не та дівчинка, яку можна зрадити і забути.
Я — мати. І я знаю ціну турботі. І не хочу, щоб мій син колись відчув те, що пережила я. Тому — ні. Я не погана донька. Я просто більше не хочу бути для неї рятувальним колом. Хай пливе сама.
