«Я буду жити в твоїй хаті, бо я твоя мати!»
Мені було лише пʼятнадцять, коли мати раптом оголосила, що виходить заміж за іншого чоловіка. А мене — свою єдину доньку — без вагань відправила жити до бабусі. Я заважала їй будувати «нове щастя». Ні листів, ні дзвінків, ні копійки допомоги. У неї було все — чоловік, нова родина, а в мене — лише стара бабусина «двушка» та її пенсія, якої ледь вистачало на найнеобхідніше. Але бабуся любила мене безмежно, попри бідність. Вона не ділила мене на «свою» чи «чужу». Ділила зі мною все: і тепло, і радощі, і біль. Я зростала під її крилом, і кожна мить її турботи була для мене дорогоцінною.
Коли бабусі не стало, я вчилася на другому курсі університету. Похорони, шок, порожнеча. Але була одна втіха — я залишилася в її хаті. Спадщина, отримана не за правом, а за любовʼю. Я, єдина рідня, стала справжньою господаркою тих стін, де вперше відчула, що мене люблять.
Минуло кілька років. Я вже майже забула про матір — як про страшний епізод з минулого. І раптом — дзвінок у двері. Вона стоїть на порозі. І з перших слів — не «привіт», не «як справи», а вимога:
— Нам з чоловіком тісно в нашій «двушці». А в тебе — «трьошка». Давай мінятися. Ти ж моя донька!
Я дивилася на неї, і всередині палало від болю та лютості.
— Тоді я тобі не була потрібна, — сказала я. — То чому зараз я щось тобі винна?
— Бо я — твоя мати! — проскреготала вона. — І я буду жити в твоїй хаті! Як ти можеш бути такою невдячною?
Я зачинила двері. Думала, це — кінець. Але ні.
Пройшло ще сім років. Я була заміжня, виховувала сина. Ми з чоловіком працювали, платили кредит за нову машину, робили ремонт у випані дні, раділи кожній спільній хвилині. І знову — дзвінок.
Відчиняю, і бачу її. Постарілу, зневірену. І знову жодного «привіт», лише прохання:
— Пустиш пожити?
Син вибіг у коридор і запитав:
— Мамо, хто це?
— Я твоя бабуся, — вистромила вона.
— Мам, це правда? — з сумнівом почав хлопчик.
Я важко зітхнула:
— Іди, сину, до кімнати. Потім розповім.
Коли ми залишилися наодинці, я дізналася, що її чоловік виявився шахраєм. Умовив продати хату, нібито для купівлі нової, більшої. А потім зник із грішми. Вона залишилася з нічим. Прийшла до мене — до тієї самої доньки, яку колись без роздумів викинула зі свого життя.
— Я знаю, що ти не виженеш мене на вулицю. Я ж твоя мати! Я тебе виховала!
— Ти? Виховала? — я ледь не зареготала від гіркоти. — Мене виростила бабуся. А ти кинула мене заради чоловіка. І тепер хочеш жити в моїй хаті?
Вона пробула у нас кілька днів. Я годувала її, дала переночувати. А потім подзвонила її двоюрідній сестрі, яка жила в селі. Там якраз шукали помічницю на кухню у місцевий будинок відпочинку. Тітка не заперечувала. Мати поїхала. Але не мовчки. Верещала на весь підʼїзд, ніби я їй чужа:
— Ти — погана донька! Ти ще відповіси за все!
А я стояла біля дверей і мовчала. Бо вже не хотілося кричати. Бо давно пробачила. Але впустити назад — це зовсім інше.
Так, як же так… Як можна прийти через роки і вимагати любові, ніби нічого й не траплялося? Ніби біль можна стерти, як пил з вікна? Але я вже не та дівчинка, яку можна зрадити й забути.
Я — мати. І я знаю ціну турботі. І не хочу, щоб мій син колись відчув те, що пережила я. Тому — ні. Я не погана донька. Я просто не хочу більше бути для неї рятівним кругом. Хай пливе сама.
