Коли моєму синові було біля семи років, наша невеличка родина вирушила у мандрівку українськими селами. Літнє повітря пахло стиглим сіном і свіжозкошеною травою, над головами співали жайворонки, і ми смакували морозиво, яке купили за кілька гривень у придорожньої бабусі. Розмови були легкі й лагідні, неначе пливли на лодочці по сонячній річці. Але у якийсь момент син, ліниво висунувшись у вікно машини, викинув обгортку від морозива прямо у високі ромашки обабіч шляху.
Машина зупинилась як уві сні: різко і без жодного звуку. Я вийшла, ніби крізь молочний туман, відкрила багажник і дістала запашні пакети для сміття, які завжди везла з собою куди б не їхала Україною. Голос мій звучав ніби з іншого світу, коли покликала сина вийти надвір: «Олеже, ходи сюди». Я сказала йому, що потрібно знайти ту саму обгортку, а ще зібрати усе сміття, що залишили інші мандрівники на узбіччі. Дружина моя, Катерина, хотіла втрутитись, але я спокійно попросила її: «Послухай краще “Океан Ельзи” в машині, я все владнаю».
Я пояснила Олегові: поки ми не зберемо усе сміття, ні про дорогу далі, ні про морозиво, ні про інші радощі годі й мріяти. У нього наповнилися слізьми блакитні очі і він почав плакати так, ніби плаче все українське поле. А я стояла, ніби козацька могила непохитна.
Його маленькі руки почали збирати пакети, пляшки, папірці, а я взяла ще один мій пакет і приєдналась до нього. Ми працювали разом під жарким сонцем, поки високі підсушені трави не виявилися знову вільними від людського сліду. Двадцять хвилин і узбіччя стало чистим, як дитяча душа на свято.
Повертаючись до машини, я пояснювала Олегові, чому так важливо берегти рідну землю, чому наші степи і ліси потребують догляду. Говорила казками, порівнювала сміття з злими чарівниками, які крадуть красу з українського поля.
На його питання: «Тату, чому ти теж зі мною збирав сміття, якщо провинився тільки я?» я мяко відповів: «Сину, якщо ти так зробив, значить і я допустив помилку, бо не навчив тебе як слід. Ми разом несемо відповідальність за кожен наш вчинок, і я мушу виправляти свої помилки з тобою».
Час минув, Олегу вже тринадцять. Тепер у нас ще й дві донечки Ярослава й Лада, і я радію, спостерігаючи, як він навчає їх дбати про чистоту і не шкодити природі. Інколи мені здається, що на нас крізь прозоре українське небо дивиться мій батько з полями дитинства і передає мені свою мудрість так, ніби на підсвідомому рівні у снах, де літнє сонце, поле і відлуння народних пісень зливаються у єдину казку про любов до рідної землі.
