Солоне повітря гралося з волоссям Марини, коли вона, примруживши очі від сонця, наносила новий мазок пензлем на полотно.
Блакить м’яко зливалася в індиго, створюючи ту унікальну відтінок моря на межі сутінків таку близьку, але недосяжну, ніби намагалася втримати світло в долонях.
Їй вже було двадцять, але море залишалося для неї таємницею секретом, який кликав її і надихав.
Ганна несхітно підійшла ззаду, тиха, як тінь, і притулила підборіддя до плеча доньки, вдихаючи знайомий запах фарб, змішаний із морським бризом. Він пахнув стиглими персиками і затишком рідного дому.
Занадто темно, м’яко сказала вона, без докору, лише з ніжною турботою. Сьогодні море спокійне.
Марина ледве посміхнулася, не відводячи погляду від полотна.
Я не малюю море. Я малюю його звук у своїх спогадах.
Ганна ніжно провела рукою по її волоссю. П’ятнадцять років минуло з того дня, коли вона та Віктор знайшли дівчинку на пляжі мокру, перелякану, з очима, наче відблиск бурхливого неба. Дівчинку, яка не пам’ятала ні свого імені, ні минулого, ні того, як опинилася тут, викинута хвилями, немов уламок човна.
Вони назвали її Мариною. Ім’я прижилося. Воно стало частиною її душі.
Вони чекали. Тиждень, місяць, рік. Розклеювали оголошення, повідомляли поліцію, розпитували всіх. Але ніхто не шукав дівчинку з світлим волоссям і очима, наче ураган.
Здавалося, море забуло її тут.
Твій батько повернувся з рибою, сказала Ганна, показуючи на дім. Каже, що камбала сама стрибала у сіті.
Віктор уже клопотався біля мангалу, його сміх лунав у дворі. Він любив Марину не лише як доньку, але як дар, який море повернуло йому, забравши колись дитячу мрію.
Їхнє життя текло спокійно, неміж струмок серед прибережних скель. Літо це город, вечері на веранді під спів цикад. Зима лагодження сітей, грій біля каміну, слухання, як Марина читає вголос, переносячи їх у далекі світи.
Бували й сварки через забуті квіти, через молодого лікаря з лікарні, через майбутнє, яке кожен бачив по-своєму. Віктор мріяв, щоб вона залишилася поруч, Ганна таємно відкладала гроші на мистецьку школу. Вона знала талант Марини не повинен загинути в селі.
Але всі суперечки розчинялися, коли вони знову сідали за один стіл.
Марина поклала пензель і обернулася до матері.
Мамо ти коли-небудь шкодувала?
Ганна довго дивилася на неї з ніжністю. У її очах був той самий страх, що й перших днів і безмежна любов.
Ані на секунду, серденько. Ані на одну.
Вона міцно обійняла її, вдихаючи запах олії і солі. У цю мить їй здалося, що весь їхній світ дім, сад, ця донька крихкий, як картина. І вона була готова захистити його від будь-якої бурі.
Ідею конкурсу «Таланти нашого краю» запропонував Віктор. Він стукнув пальцем по газетному оголошенню:
Ось, Марино. Твоя нагода. Покажи їм, на що ти здатна.
Спочатку Марина відмовлялася. Виставляти свої почуття на очу
