Знайшов у скрині памятник моєї матері. Прочитавши його, нарешті зрозумів, чому все життя вона ставилася до мене інакше, ніж до братa і сестри.
З дитинства я відчував, що щось не так. Як би пазл, який не підходить до решти картини родини. Мій старший брат Михайло і молодша сестра Оленка здавалися саме тим, що мама вважала «своїм». Для них вона була завжди лагідна, терпляча, турботлива.
Для мене ж холодний відсторонений підхід, який ранив з самого малку. Я ніколи не міг зрозуміти, чому так, і роками шукав різні пояснення.
Можливо, я не виправдав її очікувань? Може, я щось зробив не так? Ці питання переслідували мене до самого кінця, доки одного дня не відкрив щось, що назавжди змінило мій погляд на сімю.
Мати померла кілька місяців тому. Тільки зараз я зібрав у собі силу, щоб розібрати її речі. Брат з сестрою зайнялися документами й формальностями. Я ж взяв на себе найважчу частину перегляд особистих дрібничок, до яких ніхто не наважувався торкнутись.
Шафа, сповнена старих сукон, ще пахнула парфумами, якими вона задекорувала наш дім. Я торкався тканин, згадуючи холодні вечори дитинства, коли я прагнув її близькості, а замість цього отримував лише ледве тепле «Зараз часу немає».
У найнижчій ящику знайшов те, чого зовсім не очікував старий, запилений зошит, обвязаний стрічкою. Обережно відкрив його, відчуваючи, як серце бється все сильніше. На першій сторінці було лише імя матері Галина, і рік 1978. Рік мого народження.
Перші сторінки були сповнені юнацьких мрій та буденних нотаток. Читав їх зі смутком і одночасно з цікавістю. Коли дійшов до записів осені, почув, як земля під ногами зникає.
«Сьогодні я сказала Янку, що вагітна. Він мовчав довго, а потім лише крикнув: Не можу, Галино. Ти ж знаєш, у мене є сімя. Я нічого тобі не обіцяв. І пішов, лишивши мене одну на лавці в парку. Я думала, що помру від розпачу. Як я скажу це чоловікові? Як розповім дітям?»
Читав далі, і кожен запис розкривав правду, яку я підсвідомо ховав усе життя. Батько, якого я знав, не був моїм біологічним татом. Чоловік, якого мати кохала односторонньо, залишив її. Її шлюб, хоч і продовжувався, був вже під знаком моїх народжень.
«Я народила дівчинку. Коли на неї дивлюсь, бачу його обличчя. Не знаю, чи зможу я колись її полюбити так, як інших дітей. Вона живий доказ моєї слабкості, мого сорому. Кожен погляд на неї біль».
Читав цей абзац знову і знову, не в змозі стримати сліз. Тепер нарешті зрозумів, чому мати завжди була до мене іншою. Я був незримим нагадуванням про її найбільшу життєву помилку, про кохання, яке ніколи не здійснилося. Вона не могла розділити біль, що відчувала, від дитини, яку народила.
Довго сидів у її кімнаті, з зошитом на колінах, плачучи над нашим спільним горем. Після всього, що сталося, відчув гнів, жаль, смуток і, найголовніше, величезну втрату за всі роки, коли замість любові я отримував лише байдужість. Але вперше в житті я відчув до неї співчуття. Яка вона, мабуть, страждала, приховуючи цю таємницю стільки років?
У наступні дні я почав дивитися на своє життя зовсім інакше. Завжди боївся відкидання, не вірив, що заслуговую на любов тепер зрозумів чому. Моя мати несла в собі жалобу, яку перенесла на мене, навіть не усвідомлюючи цього. Це відкриття змусило мене переосмислити, ким я справді є дочкою, яку не хотіли, чи жінкою, що все ж може любити.
Вирішив поговорити з братом і сестрою. Розповів їм про зошит. Вони були шоковані. Михайло мене обійняв, Оленка довго плакала. Вони зізналися, що завжди відчували, що я інша, просто не могли це назвати. Їхня любов до мене не змінилася, можливо, навіть стала міцнішою.
Сьогодні, хоч рани ще свіжі, я більше не мучуся питанням «чому?». Тепер я знаю, що мати ніколи не змогла подолати свою травму. Я пробачив її, бо розумію, як важко носити таємницю, що кровоточить усе життя. Я сам вирішив, що не дозволю минулому визначати решту мого існування. Пішов на терапію, намагаюся знову будувати власну цінність. Вчуся любити себе, чого раніше не знало.
Бо, хоча я і народився з чужої помилки, моє життя варте стільки ж, скільки і будьяке інше. Я маю право бути щасливим, приймати себе і любити, так як мати ніколи не змогла мене кохати.
Можливо, тепер, коли я знаю правду, я навчусь жити справжньо без страху, без сорому, у гармонії з собою.
