Коли я нарешті знайшла особисте життя, донька назвала мене божевільною й заборонила бачитися з онукою.
Усе своє життя я присвятила доньці, а потім — онучці. Але, здається, мої рідні забули, що в мене теж є право на власне щастя, яке не обмежується лише ними. Я вийшла заміж дуже молодою — у двадцять один рік. Мій чоловік, Ярослав, був тихою, спокійною людиною, працьовитим до кісток. Одного разу йому запропонували поїхати у відрядження на два тижні — нібито гарний заробіток, перевезення вантажу в інший регіон.
Він так і не повернувся. Досі я не знаю, що сталося під тією поїздкою. Просто одного дня мені подзвонили й повідомили, що Ярослава більше немає. Я лишилася сама з дворічною донечкою на руках, у повній самотності. Батьки чоловіка давно померли, а мої жили в іншому місті. Я не розуміла, як вижити та як прогодувати дитину.
На щастя, після Ярослава нам із донькою дісталася його однокімнатна квартира. Якби не це — не знаю, як би ми впоралися. Я за освітою вчителька, і спочатку намагалася працювати репетитором прямо вдома, але займатися з учнями, коли поряд бігає й капризничає мала дитина, було майже неможливо.
Я не могла влаштуватися на повноцінну роботу через маленьку Маріанну. Як залишити дворічну дитину саму на цілий день? Мама приїхала одного разу, побачила моє розпач — і забрала Марійку до себе. Майже два роки вона жила з бабусею та дідусем, а я працювала без вихідних. Вчителювала у школі, брала додаткові години, вела індивідуальні заняття.
На вихідних я їздила до доньки. Кожне прощання розривало мені серце. Потім була черга до дитсадка — я переживала, що знову доведеться сидіти вдома на лікарняних, але, на щастя, донька росла здоровою і майже не хворіла. З часом ми залишилися вдвох. Потім школа, потім університет.
Я працювала на знос, щоб у неї були найкращі кросівки, спідниця, блузка. Майже ніколи не працювала на одному місці — завжди два, а то й три. Але коли Маріанна закінчила навчання й влаштувалася на роботу, я вперше зітхнула з полегшенням. І водночас відчула шок — адже тепер я нікому не потрібна.
Я більше не мусила хапатися за будь-які підробітки. Організм уже почав відмовляти, а з друзів у мене залишився лише кіт. Донька іноді приїжджала на вихідні, але розважати самотню матір цілий день — явно не входило до її планів. Я відчувала себе покинутою. Усе змінилося з народженням моєї онучки Софійки.
За кілька місяців до її появи я переїхала до доньки та її чоловіка — Тараса. Покупки, прибирання, збори до пологового — усе лежало на мені. А потім, коли Маріанна вийшла на роботу, я повністю взяла на себе турботу про малу. Але не скаржилася — навпаки, знову почувалася потрібною.
Цього року Софійка пішла до школи. Після занять я забирала її до себе, годувала, робила уроки, гуляли в парку чи ходили на гуртки. Саме там, у парку, ми і познайомилися з Романом. Він теж гуляв із онукою. Ми розговорилися. Роман рано овдовів, як і я, і тепер допомагав своїй доньці виховувати дитину.
Коли я пізнала Романа, ні на що не сподівалася. Жодного разу за все життя після смерті чоловіка я не була ні на побаченні, ні на вечері. Спочатку — мала дитина, потім — робота. Після народження онучки я з гордістю називала себе бабусею. А хіба у бабусь бувають кавалери? Виявилося — бувають. Роман нагадав мені, що я все ще жінка.
Перше повідомлення від нього із пропозицією зустрітися наодинці, без дітей, стало для мене шоком. З ним почалося моє нове життя. Ми ходили у кіно, до театру, їздили на фестивалі, на виставки. Я знову відчула смак життя.
Але, на жаль, моя донька сприйняла це з неприязнем. Усе почалося зі звичайного дзвінка у суботу вранці:
— Мам, ми зараз приїдемо з Софійкою, посидиш із нею на вихідних?
— Пробач, рідненька, але в мене вже плани. Нас немає у місті. Наступного разу попередь — обов’язково посиджу.
Маріанна невдоволено хмикнула та відклала трубку. У понеділок ми з Романом повернулися додому. Я була у піднесеному настрої, сповнена сил. Навіть Софійка помітила, як у мене сяють очі. Усе було спокійно аж до п’ятниці, поки не лунав новий дзвінок:
— Нас запросили друзі, можна я залишу Софійку?
— Ми ж домовилися — попереджати заздалегідь. У мене вже все заплановано.
— Знову ти шастаєш із своїм Романом?! Він тобі зовсім мізки заплутав! — скрикнула вона.
— Мар’яночко, ти що несеш? — намагалася я заспокоїти її.
— Ти зовсім забула про Софійку! Казала ж раніше, що тобі не потрібне особисте щастя. А тепер що? Все змінилося?
— Так, змінилося! Я знову жива. Хотіла б, щоб ти зрозуміла мене — як жінка жінку.
— А Софійка як має тебе зрозуміти? Ти її проміняла на якогось чолов— Я нікого не міняла, просто навчилася ділити любов між нею і собою.
