**Щоденниковий запис**
“Там хтось є…” тихо промовила Оксана, спрямовуючи слабкий промінь ліхтаря під міст.
Холод проймав до кісток, а осіння багря прилипала до підметів, роблячи кожен крок важчим. Після дванадцяти годин у медичному пункті ноги гули від втоми, але ледь чутний звук тихе схлипування в темряві витіснив усе інше з її думок.
Обережно спустившись по слизькому схилу, вона вхопилася за мокрі камені, щоб не впасти. Світло впало на маленьку постать, що притулилася до бетонного стовпа. Босі ноги, тонка сорочка, промокла до нитки, а тіло вкрите брудом.
“Боже…” Оксана кинулася вперед.
Дитина не реагувала на світло. Її очі, похмурі й нерухомі, ніби дивилися крізь неї. Вона повільно провела рукою перед його обличчям, але зіниці не здригнулися.
“Він сліпий…” прошепотіла вона, відчуваючи, як стискається серце.
Оксана зняла светр, обережно загорнула хлопчика й притиснула до себе. Його тіло було холодним, як лід.
Місцевий поліцейський, Борис Іванович, прибув через годину. Оглянув місце, зробив нотатки й похитав головою.
“Його, мабуть, тут кинули. Хтось вивіз у ліс і покинув. Останнім часом багато таких випадків. Ти ще молода, дівчино. Завтра відвеземо його до дитбудинку в районі.”
“Ні,” різко відповіла Оксана, міцніше пригорнувши дитину. “Я його не покину. Він іде зі мною.”
Удома вона наповнила старий таз теплою водою, акуратно змиваючи бруд. Загорнула його у простирадло з ромашками те саме, що її мати зберігала “на всякий випадок”. Хлопчик ледве їв, не промовляв ні слова, але коли Оксана поклала його поруч, він раптом схопив її палець маленькою рукою і не відпускав цілу ніч.
Вранці на порозі зявилася мати. Побачивши сплячу дитину, вона здригнулася.
“Ти розумієш, що зробила?” прошепотіла вона, щоб не розбудити хлопчика. “Ти ж ще дитина! Двадцять років, нема чоловіка, нема заробітку!”
“Мамо,” перебила Оксана мяко, але твердо. “Це моє рішення. І я його не зміню.”
“Оксано…” зітхнула мати. “А якщо батьки повернуться?”
“Після такого?” Оксана похитала головою. “Нехай спробують.”
Мати вийшла, грюкнувши дверима. Але ввечері батько, не кажучи ні слова, залишив на порозі деревяного коника іграшку, яку вирізьбив сам. І тихо сказав:
“Завтра принесу картоплі. І трохи молока.”
Це був його спосіб сказати: “Я з тобою.”
Перші дні були найважчими. Хлопчик мовчав, їв ледве-ледве, здригався від кожного гучного звуку. Але через тиждень він навчився знаходити її руку в темряві, а коли Оксана заспівала колискову, на його обличчі вперше зявилася усмішка.
“Я називатиму тебе Тарас,” вирішила вона одного дня, викупавши його. “Як тобі таке імя? Тарас…”
Дитина не відповіла, але простягнув до неї руки, наближаючись.
Чутки швидко рознеслися селом. Одні співчували, інші осуджували, а деякі просто дивувалися. Але Оксана не звертала уваги. Тепер увесь її світ обертався навколо маленької людини тієї, якій вона пообіцяла тепло, дім і любов. І заради цього вона була готова на все.
Минув місяць. Тарас почав усміхатися, почувши її кроки. Навчився тримати ложку, а коли Оксана розвішувала білизну, намагався допомагати шукав у кошику прищіпки й подавав їй.
Одного ранку, як завжди, вона сіла біля його ліжка. Раптом він простягнув руку, торкнувся її обличчя й тихо, але чітко сказав:
“Мамо.”
Оксана завмерла. Серце зупинилося, а потім забилося так сильно, що вона ледь дихала. Взяла його маленькі долоні в свої й прошепотіла:
“Так, серденько. Я тут. І завжди буду поруч.”
Тієї ночі вона ледве спала сиділа біля нього, гладила по голові, слухала рівне дихання. Вранці на порозі зявився батько.
“Я знайомий із чиновником,” сказав він, тримаючи в руках кашкета. “Оформимо опіку. Не хвилюйся.”
Тоді Оксана нарешті заплакала не від смутку, а від щастя, що переповнювало її серце.
Промінь сонця ковзнув по щокі Тараса. Він не заплющив очі, а посміхнувся почувши, як хтось заходить у кімнату.
“Мамо, ти прийшла,” сказав він впевнено, простягаючи руки на голос.
Чотири роки минули. Тарасу виповнилося сім, Оксані двадцять чотири. Хлопчик добре орієнтувався вдома: знав кожен поріг, кожну сходинку, кожну скрипучу дошку. Рухався легко, ніби відчував простір без зору, але з внутрішнім баченням.
“Рудий сидить на ґанку,” сказав він одного дня, наливаючи собі воду з глечика. “Його кроки, як шелест трави.”
Рудий кіт став його вірним другом. Здавалося, він розумів, що Тарас особливий, і ніколи не йшов
