Солоні вітри грали з волоссям Марини, коли вона, примруживши очі від сонця, наносила новий мазок пензлем на полотно.
Блакить мяко зливалася в індиго, створюючи ту унікальну відтінок моря на межі сутінків близьку, але недосяжну, ніби намагаючись втримати світло в долонях.
Їй вже виповнилося двадцять, але море залишалося для неї таємницею секретом, який кликав і надихав.
Ганна підійшла ззаду, безшумно, як тінь, і притулила підборіддя до плеча доньки, вдихаючи знайомий аромат фарб, змішаний із запахом моря. Він пахнув стиглими персиками і затишком рідного дому.
Занадто темно, промовила лагідно, без докору, лише з ніжною турботою. Сьогодні море спокійне.
Марина ледве посміхнулася, не відводячи очей від полотна.
Я не море малюю. Я малюю звук, який лишився в моїх спогадах.
Ганна ніжно погладила її по волоссю. Пятнадцять років минуло з того дня, коли вона та Віктор знайшли дівчинку на пляжі мокру, перелякану, з очима, наче відблиск бурі. Дівчинку, яка не памятала ні свого імені, ні минулого, ні того, як опинилася тут, викинута хвилями, немов уламок човна.
Вони назвали її Мариною. Імя приросло. Стало частиною її душі.
Вони чекали. Тиждень, місяць, рік. Розміщували оголошення, повідомляли поліцію, розпитували усіх. Але ніхто не шукав дівчинку з світлим волоссям і очима, наче гроза.
Здавалося, море забуло її тут.
Тато повернувся з уловом, сказала Ганна, показуючи на дім. Каже, що камбала сама у сети запливала.
Віктор уже клопотався біля мангалу, його голосний сміх лунав у дворі. Він любив Марину не лише як доньку, а як дар, який море повернуло йому, забравши колись дитячу мрію.
Їхнє життя текло спокійно, неміж струмок серед прибережних скель. Літо означало город, вечері на веранді під цвірінькіння цвіркунів. Зима лагодження сітей, грій біля каміну, слухання, як Марина читає вголос, переносячи їх у далекі світи.
Бували й сварки через забуті квіти, через молодого лікаря з лікарні, через майбутнє, яке бачилося їм по-різному. Віктор мріяв, щоб вона лишилася поруч, Ганна таємно відкладала гроші на художню школу. Вона знала талант Марини не повинен загинути у селі.
Але всі непорозуміння розчинялися, коли вони знову сідали за один стіл.
Марина поклала пензель і обернулася до матері.
Мамо ти коли-небудь жалкувала?
Ганна довго дивилася на неї, з ніжністю. В її очах був і страх тих перших днів і безмежна любов.
Ані на мить, серденько. Ані на одну.
Вона міцно обійняла доньку, вдихаючи запах олійних фарб і морської солі. У ту мить їй здалося, що весь їхній світ дім, сад, ця дівчина був крихким, неміж картина. І вона була готова захистити його від будь-якої бурі.
Ідею участі у конкурсі «Таланти нашого краю» запропонував Віктор. Він стукав пальцем по газетному оголошенню:
Ось, Марино. Це твій шанс. Покажи їм, що ти вмієш.
Спочатку Марина відмовлялася. Виставляти свої почуття на о
