Щоденник.
“Я знаю, що вони мої діти, промовив він, не піднімаючи очей. Але не можу пояснити, чому, між нами немає звязку.”
Я притиснула до грудей тепле тіло нашої новонародженої доньки. Настя лежала в мякому пледику, згорнувшись клубочком, як маленьке життя, що тихесенько сопіло. Не могла відірвати від неї очей. У цю мить світ звівся до одного обличчя, одного дихання, однієї думки: “Вона моя. Вона у нас є.”
Поруч стояв Андрій. Він дивився на дівчинку, але в його погляді була ніжність і щось інше. Щось незрозуміле, майже налякане. Простягнув руку, обережно торкнувся пальцем її щічки.
Схожа на тебе, сказав він тихо, майже шепотом. Але в голосі не було того світлого захвату, якого я чекала. Не було радості, що мала б зашкалювати. Тоді я не надала цьому значення. Ну, схожа і що? Головне, що наша сімя збільшилась, що донька здорова, а ми тепер справжні батьки.
Але роки йшли, і коли народилася друга донька Марічка, я почала помічати те, що раніше не хотіла бачити. Обидві дівчинки були вражаюче схожі одна на одну. Їхні великі карі очі, акуратний носик, високе чоло, густе темне волосся ніби списані з портрета мого батька. Наче вийшли з однієї рамки, де він закарбований у дитинстві. Жодної риси Андрія в них не було. Ані його блакитних очей, ані ямочок на щоках, ані навіть виразу обличчя. Це стало проблемою. Серйозною і болючою.
Я сиділа за кухонним столом, механічно розмішуючи давно холодну каву. За спиною чулося рівне дихання сплячих дівчаток, а передімою з якимось дивним виразом сиділа свекруха Ганна Іванівна. Вона “просто завітала”, як завжди казала. Але я знала: таких візитів у неї не буває. Особливо після останніх місяців, коли між нами почали накопичуватись непромовлені слова, холод і невдоволення.
Олесю, почала вона, обираючи слова так обережно, ніби боялася образити, дівчатка, звісно, красуні. Але ти впевнена, що вони від Андрійка? Дуже вже схожі на твого батька. Як дві краплі води.
Ложка в моїй руці дзенькнула об край чашки. Я завмерла. Ці слова вже лунали раніше у жартах, натяках, пошепках. Але від неї, від жінки, що називала мене “рідною”, це звучало особливо болісно. Ніби удар під ребра.
Ганно Іванівно, що ви таке говорите? мій голос тремтів. Звісно, вони від Андрія! Ви ж самі все знаєте! Ми їх так довго чекали, я народжувала, він сам забирав їх із пологового! Як можна сумніватися?
Вона лише знизала плечима, ніби кажучи: “Хто його знає”. І в цьому русі вся її впевненість, що підозра має право на існування. Я відчувала, як усередині стискається образа, але ще більше тривога. Бо найстрашніше було не в цих словах. Найстрашніше те, що чоловік теж почав віддалятись від наших дітей.
Андрію, чому ти знову не забрав Настю з садка? запитала я, коли він повернувся додому пізно, ледь не під ранок. Настя вже спала, Марічка дрімала на дивані. А я, зморена після подвійної зміни, домашніх справ і бескінечних переживань, ледве трималась на ногах.
Забув, вибач, він байдуже скинув куртку на стілець, навіть не глянувши на мене. Справ було багато.
Ти завжди зайнятий, не витримала я. Коли ти взагалі проводиш час із дітьми? Коли востаннє грав із Марічкою? Або хоча б казку Насті прочитав?
Він мовчав. Довге, важке мовчання, яке потім розірвалось його голосом тихим, але таким болючим:
Не тягне мене до них, Олесю. Не знаю чому. Вони вони мені здаються чужими. Я намагаюсь, пробую, але не відчуваю, що вони мої.
Сльози підступили до горла. Як можна так говорити про своїх доньок? Про тих самих дітей, яких він колись чекав, про яких мріяв? Але в якийсь момент я зрозуміла він говорить щиро. Андрій справді хотів, щоб у нього була донька, схожа на нього. Уявляв, як гратиме з нею, як пишатиметься, коли вона успадкує його риси. Хотів бачити себе в ній. А замість цього дві дівчинки, що нагадували мого батька. Ніби я їх народила сама.
Я почала шукати в інтернеті, читати про генетику, спадковість, домінантні і рецесивні гени. Виявилось, що таке буває. Інколи зовнішність дитини може більше нагадувати діда чи бабусю, ніж батьків. У мого батька дуже сильні гени карі очі, високе чоло, темне волосся. І обидві мої доньки отримали саме їх. Але як пояснити це Андрію та його родичам, якщо вони вже зробили свої висновки?
Запропонувала зробити тест ДНК. Не тому, що сумнівалась, а щоб закрити питання раз і назавжди. Але він відмовився.
Я вірю, що вони мої, сказав він, дивлячись у підлогу. Просто не можу пояснити. Я не відчуваю звязку з ними.
А ти пробував? я майже кричала. Пробував бути з
