Я і Марічка майже не спілкувались, хоч обидві жили у Львові. Від спільних знайомих я дізналася, що у Марічки зараз складні часи, і тому вирішила навідатись, підтримати її. Сестра розповіла, що втратила роботу, а чоловік працює неофіційно. Вони ледь зводили кінці з кінцями, рахунки зростали, на дитину елементарно не вистачало сил і грошей. Я відчула глибоке співчуття до Марічки й вирішила допомогти їй усим, чим могла. Але вже вдома на мене навалилась важкість і тривога.
Наступного дня я зібрала все, що могла передати: теплий одяг, дитячі речі, взуття й продукти, і понесла Марічці. Відтоді не тільки я, а й наші родичі активно підтримували сестру кілька місяців хто приносив ковдри й зимові куртки, хто залишав майже нове дитяче взуття. Ми постійно купували їм крупи, картоплю, печиво, яблука найнеобхідніше. Робили все, аби полегшити життя Марічки з сім’єю. Чоловік її рідко з’являвся вдома, і нам здавалося, що він змушений працювати день і ніч, аби вони не залишились на вулиці.
Та одного ранку, замість звичного вечірнього візиту, я вирішила зайти до Марічки перед роботою. І була шокована: біля їхнього будинку стояла велика, розкішна машина останньої моделі, видно дорога. З дому вийшов чоловік Марічки, сів у той автомобіль і поїхав.
Здивована, я відразу побігла питати сестру, звідки така машина. Марічка збентежено пояснила, що вони взяли кредит у банку, сплачують поступово, мовляв, потреба виникла. Я не стрималась і тихо, але з гіркотою запитала: “Виходить, що у вас вдома ледь на хліб вистачає, але при цьому ви купили таку дорогу машину у кредит? Усі ми вірили, що ваша ситуація безпросвітна, допомагали з останнього, а ви роз’їжджаєте на тому, що коштує більше, ніж будь-що з нашої допомоги!”
Тільки тоді я зрозуміла: наша фінансова підтримка витрачалася зовсім не так, як ми сподівалися.
Від того дня я відступилася від Марічки. Я розповіла все правду родичам, пояснила, куди насправді ділася їхня допомога. Вони мали право знати, кому і для чого віддавали останню копійку коли самі ледь трималися.
