Хочу тобі розповісти, як мені одне важливе прозріння прийшло у вже досить поважному віці. Знаєш, я ж, на жаль, усвідомила дуже неприємні речі про себе хоча краще пізно, ніж ніколи, правда?
Зараз мені сімдесят, і я живу сама в квартирі у Запоріжжі. Діти не телефонують уже десять років, а онуків взагалі ніколи не бачила, вони навіть не знають, що я існую. Як так сталося, питаєш?
А все через те, що лише з роками зрозуміла: жила зовсім не так, як потрібно, і робила багато чого такого, за що зараз соромно й боляче згадувати. Але ж часу не повернеш, і не виправиш нічого
Я завжди ставилася до своїх дітей з певною зверхністю, думала, що вони без мене не зможуть впоратися. Вважала, що лише я знаю, як правильно жити, і весь час намагалася їх навчити, підказати єдиний вірний шлях, казала їм, куди і як їм треба йти, як жити. А коли в них щось не виходило, я одразу тикала їм у невдачі й повторювала улюблену фразу: Я ж казала слухала б маму, все було б по-іншому!
Постійно втручалась у їхнє особисте життя, контролювала все від вибору професії до того, з ким зустрічаються. Здавалося, без мене в них нічого не вийде. І навіть при гостей чи родичах могла щось образливе сказати, не думаючи, що їм може бути боляче.
З часом, діти почали віддалятися, а зараз стали для мене зовсім чужими. Навіть про народження онучки Галинки дізналась не від них, а випадково від знайомих у кавярні.
Я пробувала дзвонити, писати смс. Все марно. Вони мені сказали: Якщо ми для тебе такі дурні, тоді й спілкуйся з розумнішими. Навіщо тобі ми?
І от зараз я точно знаю дітей треба завжди сприймати як дорослих, самостійних людей, з власним правом на вибір. Їм потрібна мама, яка завжди підтримає, приготує їхню улюблену маківник до чаю, а не буде вчити життя щодня.
Не треба лізти в їхні особисті справи, нехай вирішують самі, як їм жити. Це їхнє життя, і тільки вони знають, як краще.
От і маю те, що маю сиджу одна-однісінька на пенсії, той мій розум і нікому не потрібен. Знаєш, бережи своїх дітей, щоб у старості не залишитися самотньою.
