Мене звуть Оксана, і ще кілька місяців тому я була певна, що розумію все про життя, шлюб і зраду. Але одна зустріч перевернула мою свідомість. Тепер, коли біль вже не такий гострий, хочу розповісти, як я прийшла до коханки мого чоловіка, щоб видерти їй очі… а замість цього — знайшла в ній подругу.
Два місяці тому мій чоловік Ігор пішов. Просто взяв рюкзак і сказав, що більше не витримає атмосфери вічних докорів. Я була в шоці. Ми прожили разом десять років, і хоча між нами давно не було ані пристрасті, ані близькості, я й подумати не могла, що він наважиться піти. І вже тим більше — що піде не в нікуди, а до іншої жінки.
Коли я дізналася адресу тієї Марії — так її звали — щось всередині мене розірвалося. Я була немов натягнута струна. Серце калатало, руки тремтіли. Я приїхала до неї в приватний будинок на околиці Бучача, зла, принижена, готова вчепитися в неї, як остання торговка з базару. Хотіла вилити весь свій біль просто в обличчя. Хотіла повернути чоловіка. Або хоча б зрозуміти — чому вона?
Двері відчинила невисока тенітна жінка років сорока п’яти. Жодної посмішки. Лише втома в очах і якась прихована сумна рівновага.
— Значить, це ти… — випалила я з порога. — Це ти забрала в мене чоловіка?
— Я Марія, — спокійно сказала вона. — А Ігор поїхав допомагати моєму братові дах лагодити. Повернеться завтра. Заходь. Чаю хочеш? Чи молока? Щойно подоїла.
Мене аж перекосило. Я йшла на битву, а мене тут молоком частували! Увійшла, озирнулася. Усе в хаті було акуратно, просто, але з душею. Запах свіжих трав, вишиті рушники, на полиці — книжки, альбоми, а в кутку — кошик з пряжею.
— Чим ти його причарувала? — випалила я. — Він кинув місто, квартиру, роботу… заради цього?
— Спитай у нього. Він прийшов сам. Я його не кликала.
— Та не кликала! — майже скрикнула я. — А сама, мабуть, в ноги впала, як побачила чоловіка з зарплатою, з машиною…
Марія подивилася на мене з жалем:
— Оксано, я сама виростила двох дітей. Чоловіка вже давно нема. Я вмію працювати і не будую ілюзій. Але я вмію поважати того, кого люблю. Може, це й привабило Ігоря.
— Він тобі просто скаржився на мене! І ти використала це, щоб влізти в нашу сім’ю!
— Він не скаржився, — м’яко відповіла вона. — Він розповідав. Про те, як повертався додому, а ви кожен вечір нагадували, скільки він вам винен. Як принижували його перед друзями, як влаштовували сцени. А він просто хотів тиші. Хотів, щоб його хтось чекав. Без докорів.
Я замовкла. Мені раптом стало не по собі. У Марії не було ні злості, ні фальшивого смутку. Лише чесність.
— Ти теж втомилася, Оксано, — продовжила вона. — У тебе біль, образа. Але давай не сваритимемось. Якщо він вирішить піти — я відпущу. Я його не тримаю. У нас просто… спокійно.
Вперше за довгі місяці я не знала, що відповісти. Сіла за стіл, і ми почали чаювати. Вона поставила переді мною пиріг, принесла мед, домашній сир.
А потім додала:
— Залишайся на ніч. Уже темно. Ще багато про що можна поговорити. Постелю тобі у кімнаті сина, він у гуртожитку.
Я залишилася. Тієї ночі майже не спала. У голові крутилися її слова, спогади про сварки з Ігорем, про те, як я звалювала на нього власну незадоволеність, як кричала, звинувачувала, жаліла себе… але не помічала, як він гасне поруч.
Зранку я тихенько встала, написала їй записку:
*”Маріє, я прийшла до тебе як до ворога. А йду — з повагою. Дякую, що не принизила, не прогнала. Якщо доля дасть тобі шанс бути щасливою — скористайся ним. А якщо опинишся в Бучачі — заходь. Просто на чай.”*
Я пішла. Без істерик. Без скандалів.
Ігор не повернувся. Але я вже й не хотіла цього. Тепер я точно знала: коли людина йде — значить, їй справді було боляче. І якщо хтось дав їй те тепло, яке я не змогла — хай буде щаслива.
А в мене все ще попереду…
