**Яблука долі: повернення додому**
Оксана Іванівна стояла у своєму садку в селі Вербівка, дивилася на яблуні, що гнулися під вагою плодів. Урожай цього року був нечуваний. Яблука — рум’яні, соковиті — падали на землю, наповнюючи повітря солодким ароматом. Збирати їх вона навіть не намагалася — адже їсти було нікому.
У селі залишилося мало людей. Молоді роз’їхалися до міст, а старих можна було полічити на пальцях. Взимку у Вербівці світилися вікна лише у чотирьох-п’яти хатах.
— Про що задумалась, Іванівно? — почувся ззаду голос. — Чи не передумала їхати?
Це була сусідка Марія, що прийшла з візком за яблуками.
— Ти, Марусю? — зітхнула Оксана. — Бери, бери скільки захочеш. Хоч козі твоїй знадобиться. Забирай все, що везеш… Якби ж передумати… Але син уже домовився про продаж, навіть завдаток взяв.
— Шкода втрачати тебе, — похитала головою Марія. — Хто сюди тепер заселиться? Не відомо, які люди будуть. Чи взагалі житимуть, чи тільки на літо наїжджатимуть.
Марія замовкла й почала збирати яблука. Оксана, дивлячись на неї, тихо промовила:
— Урожай-то який! Не пам’ятаю такого. Ось зібралася їхати, а сад, земля моя, ніби тримають мене… Господи, як же важко було вирішитися. І досі не розумію — навіщо?
— Сину так зручніше, — відповіла Марія. — Не треба буде сюди мотатися, усе під боком: магазини, лікарі. І працювати не треба — ні дров рубати, ні городу копати.
— Правда, — погодилася Оксана, але голос її затремтів. — Тільки душа моя тут лишиться. Розумом розумію, а серце не пускає. Марусю, залишаю на тебе кота Рибця й пса Бурку. Подивись за ними, доки не розберусь. Рибця, може, у місто заберу, а Бурка старий, йому в хрущовці не місце. От лихо…
— Не журися, Оксанко, — кивнула Марія. — Завтра Бурку до себе заберу, а Рибчик і сам прибіжить, розумний він. Тільки на автобус не запізнись. Сподіваюся, ще побачимось. Раптом повернешся… А в гості приїжджай, я чекатиму.
— Та, так… — пробубоніла Оксана. — Валізу зібрала, за рештою син на вихідних приїде.
Вона обійшла двір, затрималася біля печі на кухні. Сльози застилали очі, але час підганяв. Оксана вийшла на дорогу й сіла на старий пень біля узбіччя.
Незабаром підкотив старенький автобус, скриплячи й брязкаючи. Оксана, попрощавшись із водієм, сіла біля вікна. Вона була єдиним пасажиром — Вербівка була кінцевою зупинкою.
Дорога, як завжди, була вибоїстою. Після дощів ями наповнилися водою, і автобус повз повільно. Раптом на одній з вибоїн він глухо заскреОксана глянула у вікно, де вже заблимали вогні рідного села, і зрозуміла — її місце саме тут, серед цих полів, садів і людей, що стали їй рідними.
