Коли бабуся дізналася, що онук хоче її виселити, вона швидко продала квартиру й поїхала до Європи.
Дедалі більше я переконуюся: ніякі родинні зв’язки не гарантують любові, поваги чи турботи. Так сталося й у нашій родині — історія, від якої досі мороз по шкірі. Розповідь про те, як онук ледь не викинув власну бабусю з її ж квартири. Та вона виявилася мудрішою за всіх нас і вчинила так, що тепер одні рвуть на собі волосся, а інші захоплюються її силою.
Знайомтеся: бабусю зовуть Ганна Степанівна. Їй сімдесят п’ять, і вона — втілення життєвої енергії, мудрості й гарного смаку. За плечима — довга робота, виховання дітей, допомога всім, хто просив. Після смерті чоловіка вона лишилася сама у великій трикімнатній квартирі в самому серці Львова. І ось на це житло позіхав її рідний онук — Микола, брат мого чоловіка.
Микола з дружиною й трьома дітьми давно тіснилися у квартирі тещі. Тісно, галасливо, сварки через день. Купувати своє — не хотіли: «навіщо платити іпотеку, коли є бабуся з квартирою?». Та й чого чекати? «Скоро стара відійде у вічність, і все буде наше». Словами цього не говорили, але воно читалося у кожному погляді, у кожній єхидній усмішці Миколи та його дружини Олени.
Але у Ганни Степанівни були інші плани. Вона ні на що не скаржилася, жила активно: ходила на концерти, виставки, навіть на побачення, що особливо злило Миколу. Він не розумів: «Як так? Вже б сиділа біля телевізора та чекала кінця, а вона все в роз’їздах». Чекати смерті бабусі стало нудно. Тоді Микола вирішив прискорити справу — запропонував їй «по-доброму» переписати квартиру на нього, а самої переїхати до будинку для літніх. Аргументи були «переконливими»: «Там про тебе дбатимуть, лікарі під рукою, а тут ти нам тільки заважаєш».
Бабусю, почувши це, мовчки підвелася, пішла у спальню й замкнула двері. А вже наступного дня була в нас — у мене та чоловіка. Ми давно знали про наміри Миколи й ще раніше пропонували бабусі переїхати до нас, а квартиру здавати та збирати гроші на мрію — подорож до Італії. Ганна Степанівна вагалася, але після слів онука — рішення прийняла одразу.
Ми допомогли їй здати квартиру — орендарі трапилися добрі, надійні. Бабуся почала збирати. І тут Микола вибухнув: зателефонував, влаштував скандал, звинуватив мого чоловіка в тому, що він «зомбував бабусю», і вимагав… гроші з оренди. Його дружина Олена зачастила до нас, спочатку з дітьми, потім одна. Ходила, цвірінькала, розпитувала про «здоров’я рідної бабусі». Але суть була ясна — чекали, що бабуся ось-ось піде у вічність, і квартира дістанеться їм.
Та життя розпорядилося інакше.
Ганна Степанівна вилетіла до Італії. Її очі сяяли від щастя, коли вона надсилала нам фото з Венеції, де милувалася заходом сонця. А повернувшись — не зупинилася. Сказала: «Хочу ще». Ми з чоловіком запропонували продати її квартиру, купити невелику однушку на околиці, а решту витратити на подорожі.
Вона продала свою «трішку» й придбала затишну однушку у новому районі. А на решту коштів поїхала до Європи: побувала в Австрії, Польщі, а в Іспанії — зустріла чоловіка. Іспанця, удівця, пенсіонера. Вони познайомилися на екскурсії, а через місяць… одружилися. Так, звучить неймовірно, але ми з чоловіком навіть сьогодні згадуємо їхнє весілля — невеликий бенкет під Барселоною, вино, свічки, сміх. Це було так ніжно й красиво.
А Микола? Він знову обурився. Знову вимагав у бабусі… тепер уже її нову квартиру. Мовляв, нехай віддасть «однушку», раз поїхала до чоловіка. «У нас троє дітей, а жити ніде!» — голосив у трубку. Я досі не розумію, як вони всією родиною збиралися туди влізти.
Бабуся лише посміхнулася: «Якщо хочете, приїжджайте у гості — у нас з Хав’єром така гарна тераса».
Тепер ми часто телефонуємо. Вона щаслива. Говорить, що вперше за життя відчуває, що живе для себе. Вона нічого не вимагає, але ми завжди поруч. І знаєте, що найжахливіше у цій історії? Не те, що Микола з дружиною чекали її смерті. А те, що вони не побачили в ній людину. Лише квадратні метри.
Тож мораль проста: не житло робить людину щасливою, а доброта й любов. А якщо ставите майно вище за родину — не дивуйтеся, що залишитеся ні з чим.
