**ЯК БАБУСЯ ТЕТЯНА ЗНАЙШЛА ДОНЬКУ**
Тихого села вечір обіймав мякою сутінкою, коли Тетяна Семенівна, яку всі звали просто баба Тетяна, вийшла зі свого старенького дому й, підійшовши до сусіднього паркану, тричі постукала кістлявими пальцями по шибці. Шкло відгукнулось глухим, але знайомым стуком. За мить у вікні зявилось здивоване, зморшками вкрите обличчя сусідки Марії Іванівни. Вона розчинила старі, скрипучі двері й вийшла на ґанок, поправляючи непокірну пасмо сивого волосся.
Тетянко, рідненька, чого ж ти стоїш, ніби чужа на порозі? Заходь, не соромся, якраз чай заварюю! гукнула вона через двір, але в голосі вже читався непокій.
Ні, Маріє Іванівно, дякую, не зайду, голос Тетяни тремтів, і вона сама дивувалася цій раптовій слабкості. Справа до тебе є, важлива, дуже. Слухай, сусідонько, мені треба до міста, у саму що є обласну лікарню збиратися. З направленням, терміновим таким. З очима моє лихо сталося, зовсім замучилася. Сльозяться вони без перепочинку, все перед очима розпливається, ніби в густій імлі, а вночі так болять, що й світ не милий. Лікар наш, молодий ще, подивився й руками розвів операція, каже, потрібна, й негайно, інакше інакже зовсім осліпнути можу. Куди їхати, як розуму не прикладу, сама я, зовсім самотня. Та думаю, світ не без добрих людей, підкажуть, направлять.
Тетянко, голубко, звісно ж, їдь, не гайся! одразу відгукнулась Марія Іванівна, переступаючи з ноги на ногу у стоптаних капцях. За господарством твоїм нагляну, за козою твоєю Рипкою, за курочками, за всім-усім! Не переймайся! Правду кажеш у темряві самій лишитися, це ж яким горем обернеться? Їдь, і нехай тебе Господь береже!
Тетяні Семенівні було далеко за сімдесят. Життя її, довге й неймовірно важке, мотало її світом, випробовувало на міцність, било так, що здавалося вже й не піднятися. Але вона піднімалася. І зрештою, немов поранений птах, знайшла притулок тут, у цьому тихому селі, у домі, що дістався від давно померлих родичів. Дорога до міста здавалася їй нескінченною й страшною. Сидячи в трясучому автобусі, вона стискала свою потерту торбинку й без кінця крутила в голові одну й ту саму тривожну думку.
«Ножем ножем до очей моїх доторкатимуться? Та як же це можливо? Хоч і лікар казав, заспокоював: “Не бійтеся, бабусю, операція не складна”, а серце ноє, передчуттям якимось важким стискається. Страшно. Ой, як страшно самій»
У лікарняній палаті, куди її положили, було чисто, пахло ліками й тишею. Біля вікна на ліжку лежала ще молода жінка, а навпроти така сама, як і вона, літня. Від цього сусідства на душі в Тетяни Семенівни стало трохи легше. Вона втомлено опустилася на запропоноване ліжко й подумала: «Отак лихо, моє горе не самотнє. І молодих, і старих ця хвороба не милує».
Після обіду, який тут називали «тихою годиною», у палату навалилися родичі. До молодої жінки примчав чоловік із сином-школярем, навантажені пакетами з фруктами й соком. До сусідки прийшла донька з чоловіком і маленькою кучерявою онучкою, що голосно сміялася й базікала без упину. Вони оточили свою матір і бабусю турботою, увагою, теплими словами. У палаті стало шумно, весело й нестерпно самотньо. Тетяна Семенівна відвернулася до стіни й зітхнула. Ніхто не прийшов до неї. Ніхто не приніс їй ані яблука, ані простого доброго слова. Вона була тут зовсім одна, забута всіма, нікому не потрібна стара. Серце стиснулося від гіркої, пронизливої заздрості й безнадійної туги.
Наступного ранку був обхід. У палату увійшла жінка-лікар у білосніжному, ідеально випрасуваному халаті. Вона була молода, гарна й випромінювала такий спокій і впевненість, що бабі Тетяні одразу стало легше.
Ну як ваше самопочуття, Тетяно Семенівно? Настрій бойовий? голос у лікаря був низький, оксамитовий, сповнений щирої участі й тепла.
Нічого, нічого, дочко, терпимо, куди дінешся, засуєтилася бабуся. Вибачте, голубко, а як вас по імені-по батькові величати?
Віро Петрівно. Я ваша лікарка. А ви, Тетяно Семенівно, розкажіть, до вас хтось із рідних прийде? Діти є? Може, кого попередити треба?
Серце баби Тетяни єкнуло. Вона опустила очі й прошепотіла першу думку, що спала на думку: «Немає, дочко, немає в мене нікого. Бог діток не дав»
Лікарка ніжно погладила її по руці, щось помітила в історії хвороби й вийшла з палати. А Тетяна Семенівна лишилася сидіти на ліжку, і її ніби хтось обпалив зсередини. Совість заворушилася, застукала у скронях. «Навіщо? Навіщо я збрехала цій добр
