Коли Маріана поверталася з роботи пятничним вечором, вона й гадки не мала, що цей день назавжди змінить її життя. Відчинивши двері, вона, як завжди, гукнула:
Любий, я вдома!
Тиша. У хаті стояв незвичний спокій.
Дивно… Він же мав бути вже тут, подумала вона, направляючись до спальні.
Відчинила двері і завмерла на місці. Андрій, її чоловік, стояв біля ліжка, поспіхом складаючи речі у валізу.
Андрію… Що ти робиш? прошепотіла вона, не вірячи власним очам.
Їду, відповів він байдуже, навіть не піднімаючи на неї погляду.
Їдеш? Чому?! Що сталося?
Через твого батька, кинув він, роздратовано.
Мого батька? Як він тут до чого?
Маріана не розуміла ні слів, ні їхнього сенсу, ні того, що взагалі відбувалося. А перед її очима розпадався шлюб, у який вона вклала стільки любові, терпіння й теплоти.
Познайомилися вони, коли Маріані було двадцять вісім. Андрій був на вісім років старший впевнений у собі, чарівний, досвідчений. Тоді їй здалося, що вона знайшла справжнього чоловіка. Родичі, подруги усі наполягали, що пора одружуватися. «Годинник не зупиниться», казали. «Вже не дівчинка». Маріана почала бачити в кожному новому знайомому можливого чоловіка і це лякало чоловіків.
Але з Андрієм було інакше. Їх познайомили в кавярні через спільного знайомого, і розмова пішла легко. Він був ввічливий, уважний. А коли дізнався, що у Маріани є власна квартира, новеньке авто, гарна посада в міській раді та батько-бізнесмен… раптом став ще ніжнішим.
Через рік вони влаштували розкішне весілля. Усе сплатив її батько. Андрій не заперечував. Навпаки із задоволенням погодився на роботу продавцем в одному з магазинів тестя.
Спочатку подружнє життя нагадувало казку: подорожі за кордон, вечері, подарунки. Але одну деталь ніщо не могло виправити: Андрій ніколи ні за що не платив. Завжди Маріана. Спочатку вона не звертала уваги. Потім почала просити. А згодом благати.
Чому я маю утримувати все сама? скаржилася подрузі. Хочу почуватися жінкою, ніжною, опікуваною.
Але Андрій лише сміявся:
Люба, не будь дитиною. Усе гаразд. Не забивай собі голову.
На роботі він майже нічого не робив, годинами сидів у телефоні, а гроші, які заробляв, ховав на власний рахунок. Маріана навіть не підозрювала.
Допоки не захворіла. Серйозно. Пробула у лікарні цілий місяць. Батьки навідували її щодня; Андрій рідко. Коли вона повернулася додому, її шокувало: бруд, немита посуда, сміття на підлозі.
Ти нічого не прибирав?! скрикнула вона.
Навіщо? Це жіноча робота, відповів він байдуже.
Але я була в лікарні, Андрію! І все одно маю прибирати сама?!
Ти вже вдома, чи не так? То й прибирай.
Тремтячи від слабості, Маріана викликала клінінг. Лікар попередив: одужання займе щонайменше рік. І думати про вагітність було неможливо.
Через рік, коли лікарі нарешті дозволили, вона, радісна, розповіла чоловікові:
Уявляєш? Ми вже можемо… Можемо планувати!
Я зайнятий. Зараз не найкращий час, буркнув він, не відриваючись від джойстика. Консоль, яку вона йому подарувала, тепер цікавила його найбільше.
Минали тижні. Він і далі ігнорував її. Аж поки одного дня не зізнався:
Знаєш, Маріано… Я йду. І не хочу мати від тебе дитини.
Що ти кажеш?!
Я не люблю тебе. Ніколи не любив. Був з тобою, тому що так було зручно. Квартира, гроші, авто. А тепер набридло. Більше ти мені не потрібна.
Андрію, ти не можеш так… Ти ж бачив, як я боролася, як чекала!
Це твої проблеми. Я вільний.
Він закрив валізу, поклав туди консоль і вийшов.
Маріана не їла, не спала. Сиділа вдома, дивлячись у порожнечу. Через три дні стурбовані батьки приїхали. Батько, побачивши її в такому стані, ледве стримав лють.
Вони забрали її на дачу. Андрія звільнили того ж вечора. Незабаром батько Маріани, Богдан Іванович, зробив кілька дзвінків і рахунок зятя заблокували. Усі його «заощадження» зникли.
Андрій залишився з нічим: без роботи, без дому. Навіть на оренду кімнати майже не було грошей. Що робити далі він не знав.
Маріана через кілька місяців знайшла нову роботу. Там вона зустріла чоловіка на імя Олег. Він не був молодим, але був чесним, спокійним і з першого погляду показав їй повагу та доброту.
Півроку потому сталося диво: дві смужки на тесті. Сльози, сміх, дзвінок батькам і безмежна вдячність за те, що колись вона знайшла в собі сміливість сказати «досить».
