Коли Оксана поверталася з роботи в пятницю ввечері, вона й гадки не мала, що цей день назавжди змінить її життя. Відчинивши двері, вона, як завжди, гукнула:
Любий, я вдома!
Тиша. У хаті було незвично тихо.
Дивно Він мав уже бути тут, подумала вона, ідучи до спальні.
Вона відчинила двері й завмерла на місці. Її чоловік, Богдан, стояв біля ліжка і швидко склав речі у валізу.
Богдане Що ти робиш? прошепотіла вона, не вірячи власним очам.
Я йду, холодно відповів він, навіть не подивившись на неї.
Йдеш? Чому?! Що сталося?
Через твого батька, кинув він, роздратовано.
Мого батька? Яке він має до цього відношення?
Оксана не розуміла ні слів, ні їхнього значення, ні того, що взагалі відбувається. А перед її очима розвалювалося їхнє спільне життя, якому вона віддала стільки любові, терпіння й теплоти.
Познайомилися вони, коли Оксані було двадцять вісім. Богдан був на вісім років старший впевнений у собі, чарівний, досвідчений. Тоді їй здалося, що вона знайшла свою людину. Родичі, друзі всі наполягали, що пора вже виходити заміж. «Годинник не зупиняється», казали вони. «Вже не дівчинка». Оксана почала дивитися на кожного чоловіка як на потенційного чоловіка і це лякало парубків.
Але з Богданом все було інакше. Познайомилися вони в кавярні через спільного знайомого, і розмова пішла легко. Він був ввічливим, уважним. А коли дізнався, що в Оксани є власна квартира, нове авто, гарна посада в мерії та батько-бізнесмен раптом став ще ніжнішим.
Через рік вони влаштували розкішне весілля. Все сплатив її батько. Богдан не заперечував. Навпаки із задоволенням погодився на роботу продавцем в одному з магазинів тестя.
Спочатку їхнє подружнє життя нагадувало казку: подорожі за кордон, вечері, подарунки. Але була одна проблема Богдан ніколи ні за що не платив. Завжди Оксана. Спочатку їй це не заважало. Потім вона почала просити. А згодом благати.
Чому я маю все утримувати? скаржилася вона подрузі. Я хочу почуватися жінкою, слабкою, опікуваною.
Але Богдан лише сміявся:
Кохана, не вигадуй. Усе добре. Не думай про таке.
На роботі він майже нічого не робив, годинами сидів у телефоні, а гроші, які заробляв, складав на свій рахунок. Оксана навіть не підозрювала.
Аж поки вона серйозно захворіла. Місяць провела в лікарні. Батьки відвідували її щодня, Богдан рідко. Коли вона повернулася додому, то була в шоці: бруд, немита посуда, підлога в смітті.
Ти нічого не прибрав?! скрикнула вона.
Навіщо? Це жіноча робота, байдуже відповів він.
Але ж я була в лікарні, Богдане! І все одно я маю це прибирати?!
Ти вже вдома, чи не так? То й прибирай.
Тремтячи від слабкості, Оксана замовила клінінгову службу. Лікар попередив: відновлення займе щонайменше рік, а про вагітність не могло бути й мови.
Через рік, коли лікарі нарешті дозволили, вона із радістю сказала чоловікові:
Уявляєш? Ми вже можемо Можемо планувати!
Я зайнятий. Зараз не найкращий час, буркнув він, не відриваючись від джойстика. Подарунок, який вона йому купила, став його головним інтересом.
Минули тижні. Він і далі ігнорував її. Аж одного дня зізнався:
Знаєш, Оксано Я йду. І не хочу мати від тебе дитину.
Що ти кажеш?!
Я тебе не люблю. Ніколи не любив. Був із тобою, бо це було вигідно. Квартира, гроші, машина. А тепер набридло. Тобі більше не потрібен.
Богдане, ти не можеш так Ти ж бачив, як я боролась, як чекала!
Це твої проблеми. Я вільний.
Він закрив валізу, поклав туди джойстик і вийшов.
Оксана не їла, не спала. Дніми сиділа вдома, дивлячись у нікуди. Через три дні стурбовані батьки приїхали. Батько, побачивши її в такому стані, ледве стримав лють.
Вони забрали її на дачу. Тієї ж ночі Богдана звільнили. Незабаром батько Оксани, Василь Іванович, узявся за справу й заморозив рахунки зятя. Всі його «заощадження» зникли.
Богдан залишився з нічим: без роботи, без дому. Йому ледь вистачало на оренду кімнати. Що робити далі він не знав.
А Оксана через кілька місяців знайшла нову роботу. Там вона зустріла чоловіка на імя Андрій. Він був не молодий, але чесний, спокійний, і з першого погляду поводився з нею з повагою та добротою.
Півроку потому сталося диво: дві смужки на тесті. Сльози, сміх, дзвінок батькам і безмежна вдячність за те, що колись вона знайшла в собі сили сказати «годі».
