«Ти б усе зіпсувала»: кілька років чоловік приховував, що дружин можна брати на корпоративи
Здавалося б, у сім’ї не повинно бути таємниць. Особливо таких, які не мають жодного сенсу. Але мій чоловік роками маніпулював мною — холоднокровно, впевнено, ніби йшлося про дрібниці. Він казав, що на їхні корпоративи заборонено приходити з дружинами. Мовляв, така політика компанії. Я вірила. Та й не наполягала. Ніколи не любила галасливі вечірки, а після народження сина взагалі замкнулася у домашньому колі.
Та правда виплила раптово. І вона не просто вразила — вона зробила мене чужою у власному шлюбі.
Ми з Олегом одружені всього п’ять років. Майже одразу після весілля я завагітніла, синові зараз чотири. Роки промайнули швидко — серед пелюшок, недосипань і лікарняних. Я повернулася на роботу, як тільки змогла. Нам допомагали бабусі, з грошима стало легше. Я намагаюся приходити додому раніше, бути поряд. А ось Олег… Він дедалі частіше затримується, іногда повертається лише зранку, сонний, з похмурим поглядом. Пояснює, що на роботі «завал».
Три роки тому він влаштувався у солідну компанію. Добра посада, зарплата вдвічі вища за попередню. Він став спокійнішим, зникли скарги на начальство чи колег. Та одне мене бентежило: він жодного разу не запросив мене на корпоратив. Ані на виїзд за місто, ані на святкове застілля. Постійно повторював: «У нас так не прийнято. Без дружин. Нічого особистого».
Я вірила. Хотіла вірити. Адже якби він хотів приховати — взагалі б не пояснював. А так — ніби чесно попередив. До того ж, не до розваг було. Подруги — хто в шлюбі, хто ні — живуть своїм життям. Спілкування зійшло нанівець. Я втомилася. Вражень нуль. Вихідні — це пральна, кухня, садочок, поліклініка.
А потім у аптеці я зустріла однокласницю — Софійку. Побалакали, зайшли в кав’ярню, розговорилися. Виявилося, її чоловік працює в тій же компанії, що й мій Олег. Ми навіть посміялися — такий маленький світ. Я запропонувала зустрітися в п’ятницю.
— Не вийде, — сказала вона. — У нас корпоратив із чоловіком.
Я перепитала: «Ти що, йдеш?» А вона здивувалася: «Ну так, а що? Там завжди можна прийти разом».
І тоді мені стало так холодно всередині. Я вдала, що знаю про це, віджартувалася, пробурмотала щось про справи, але в душі все перевернулося. Виходить, він просто брехав. Усі ці роки. Я йшла додому, не відчуваючи під собою землі. Не через сам корпоратив. Через брехню. Через відчуття, що я — ганьба. Що мене соромно показати.
Ввечері за вечерею я, намагаючись говорити рівним голосом, почала розмову:
— Уяви, Софійка йде на корпоратив із чоловіком. Каже, у вас це нормально.
Він завмер. Поглянув на мене якось іскоса. Потім почав наливати собі чаю, м’яти серветку, відводити очі.
— Ну… це для новеньких. Їм не відмовляють. Ми ж із колегами давно знайомі.
— Але ти й раніше не запрошував. Три роки — не новенький.
Він зітхнув, кинув погляд убік і випалив:
— Я просто хотів відпочити. Без пари. Без цих «сімейних» розмов. Без того, що чоловік сидить тверезий, а дружина його контролює. Я втомлююся. Хочу розслабитися.
Мене ніби обухом вдарило. Значить, я — завада. Значить, з іншими він може бути собою, а зі мною — ні. Я негарна? Дурна? Не вмію підтримати бесіду? Чи він просто вважає, що я зіпсую його «веселощі»?
Краще б він мовчав. Брехня боляча, але й правда, сказана через роки — це як плювок у душу. Я не влаштовувала сцен. Просто вирішила — більше не запрошуватиму його на свій корпоратив. У нас через тиждень вечірка. І я піду сама. Красиво вдягнуся. Сміятимуся, говоритиму, танцюватиму.
Може, це й не ідеальний вихід. Та нехай зрозуміє: так, як він зробив, із дружиною не поводяться. Ані з тією, що у сукні на корпоративі, ані з тією, що вдома з температурою у дитини. Ми ж не вороги. Але зараз я почуваюся чужою. А чужих — не запрошують.
