«Ти б усе зіпсувала»: кілька років чоловік приховував, що можна брати дружин на корпоративи
Здавалося б, у сім’ї не має бути таємниць. Особливо таких, що не мають жодного сенсу. Але мій чоловік роками брехав мені — холоднокровно, впевнено, наче йшлося про щось звичайне. Він стверджував, що на їхні корпоративи заборонено приходити з дружинами. Мовляв, у компанії така політика. Я вірила. Та й не наполягала. Ніколи не любила галасливі свята, а після народження сина взагалі загнала себе в домашнє коло.
Але правда виплила раптово. І вона не просто вразила — вона зробила мене чужою у власному шлюбі.
Ми з Дмитром одружені всього п’ять років. Майже відразу після весілля я завагітніла, синові зараз чотири. Роки проминули швидко — з пелюшками, недосипанням, лікарняними. Я повернулася на роботу, як тільки змогла. Нам допомагали бабусі, з грошима стало легше. Я намагаюся приходити додому раніше, бути поряд. А от Дмитро… Він усе частіше затримується, іноді повертається лише зранку, сонний, з похмурим поглядом. Каже, що на роботі «завал».
Три роки тому він влаштувався у велику компанію. Добра посада, зарплата вдвічі вища за попередню. Він став спокійнішим, зникли скарги на начальство, на колег. Лише одне мене турбувало: він жодного разу не запросив мене на корпоратив. Ні на виїзд за місто, ні на новорічний банкет. Постійно повторював: «У нас так не прийнято. Без дружин. Нічого особистого».
Я вірила. Хотіла вірити. Адже якби він хотів щось приховати — взагалі не пояснював би. А так — наче чесно попередив. Та й не до розваг було. Мої подруги — хто заміжня, хто ні — живуть своїм життям. Спілкування зникло. Я втомилася. Ніяких вражень. Вихідні — це прання, приготування їжі, садочок, поліклініка.
А тут недавно зустріла в аптеці однокласницю — Мар’яну. Побалакали, зайшли в кав’ярню, розговорилися. Виявилося, що її чоловік працює в тій самій компанії, що й мій Дмитро. Ми навіть посміялися — який маленький світ. Я запропонувала зустрітися у п’ятницю.
— Не вийде, — сказала вона. — У нас корпоратив із чоловіком.
Я перепитала: «Ти що, йдеш?» А вона здивувалася: «Ну так, а що? Там завжди можна прийти удвох».
І тут мене пройняло холодом. Я вдала, що знала про це, віджартувалася, пробурмотіла щось про справи, але всередині все перевернулося. Виходить, він просто брехав. Усі ці роки. Я йшла додому, не відчуваючи під собою землі. Не через сам корпоратив. А через брехню. Через відчуття, що я — сором. Що мене соромляться показати.
Ввечері за вечерею я, намагаючись говорити спокійно, почала розмову:
— Уяви, Мар’яна йде на корпоратив з чоловіком. Каже, у вас це нормально.
Він завмер. Поглянув на мене якось ізбоку. Потім почав наливати собі чай, м’яти серветку, відводити очі.
— Ну… це для новачків. Їм не відмовляють. Ми ж із колегами давно знайомі.
— Але ти й раніше не запрошував. Три роки — не новачок.
Він зітхнув, кинув погляд убік і випалив:
— Я просто хотів відпочити. Без пари. Без цих «сімейних» розмов. Без того, що чоловік сидить тверезий, а дружина його контролює. Я стомився. Хочу розслабитися.
Мене наче обухом вдарило. Виходить, я — завада. Виходить, з іншими він може бути собою, а зі мною — ні. Я негарна? Нерозумна? Не вмію підтримати розмову? Чи він просто вважає, що я зіпсую його «веселощі»?
Краще б він мовчав. Брехня боляча, але й правда, сказана через роки — це як плювок у душу. Я не влаштовувала сцен. Просто вирішила — більше не запрошуватиму його на свій корпоратив. У нас через тиждень вечірка. І я піду сама. Вдягнуся гарно. Сміятимуся, розмовлятиму, танцюватиму.
Можливо, це не ідеальний вихід. Але хай зрозуміє: так, як він учинив, з дружиною не поводяться. Ні з тією, що у сукні на корпоративі, ні з тією, що вдома з температурою у дитини. Ми ж не вороги. Але зараз я почуваюся чужою. А чужих — не запрошують.
