Примітив чужу жінку
Під час спільного життя Дудник виявив себе людиною слабкодухою і безвольною.
Усі його дні залежали від настрою, з яким прокидався. Іноді він вставав бадьорим і жартівливим, цілий день підколював дружину і голосно сміявся.
Та більшу частину часу Олексій Дудник ходив похмурий, думкував, пив багато кави й тинявся хатою так воно вже буває з творчими людьми. А він до таких себе й зараховував. Олексій працював у шкільній освіті, викладав малювання, трудове навчання, а як музичка хворіла ще й музику.
До мистецтва він дуже тягнувся, та розкритися в школі не міг через це постраждала хата: він облаштував собі у найкращій і найсвітлішій кімнаті справжню майстерню. Саме цю кімнату Марічка колись мріяла віддати під дитячу.
Але дім належав Олексієві сперечатися вона не стала.
Дудник обставив кімнату мольбертами і триногами, заповнив усе фарбами, глиною, гудзиками та своїми роботами ліпив, малював, трохи ще щось майстрував…
Він міг до пізнього вечора писати якусь дивну картину або ліпити з глини незрозумілу статуетку всі вихідні.
Свої «шедеври» не продавав усе йшло на стіни, шафи, полиці. Хата була завішана картинами, які, чесно кажучи, Марічці зовсім не подобалися; полиці ломилися від глиняних «шедеврів».
Знакомі художники і скульптори, з якими Олексій колись навчався, приїжджаючи в гості, мовчали, уникали погляду й тихо зітхали, роздивляючись його творчість.
Жоден не похвалив.
Тільки Лев Герасимович Печерський, найстарший із компанії, випивши цілу пляшку калинової наливки, вигукнув:
Та це ж пустопорожня мазня! Олексію, тут нічого гідного! Хіба що, вибач, твоя господиня справжня окраса дому.
Дудника різко зачепила критика: він закричав, стукав ногами і наказав дружині вигнати гостя.
Йди геть! волав Олексій. Ти нічого не тямиш у мистецтві! Це ти заздрісний, бо сам вже не можеш нічого створити трясучими руками! Ображаєш мене, бо просто заздриш!
…Лев Герасимович швидко пішов до хвіртки. Марічка догнала його й перепросила за чоловіка:
Не беріть близько до серця його слова, казала вона. Ви жартували, а він все прийняв на себе.
Не нарікай на себе, дорога дівчино, відповів Лев. Шкода мені тебе. Хата гарна, а ці страшні картини усе псують! І ці глиняні ляпки… Їх треба ховати від людей, а він ще й пишається ними. Знаєш, що я скажу: у митця твори це віддзеркалення душі. А душа твого чоловіка порожня, як ці полотна.
Він поцілував руку і попрощався.
Дудник ще довго не міг заспокоїтися розбивав свої статуетки, рвав картини, бешкетував цілий місяць.
***
Попри все це, Марічка ніколи не перечила чоловікові.
Вона думала прийде час, будуть діти, і він захоплення полишить, а майстерню віддасть під дитячу. А поки нехай забавляється.
Перші місяці після весілля Олексій зображав із себе справжнього главу родини: приносив додому гроші, фрукти, опікувався Марічкою.
Та невдовзі прохолонув до дружини, перестав ділитися заробітком, турботи про господарство і чоловіка лягли на плечі Марічки. Ще і город, курник, а додатково свекруха.
Радісну новину про вагітність Марічки Олексій сприйняв із захопленням. Проте радість була недовгою за тиждень Марічка захворіла, потрапила до лікарні та втратила малюка.
Як тільки це дізнався Олексій, став нервовим, кричав на дружину і зачинився дома.
Стан Марічки після лікарні був жахливий. Вона повільно йшла додому і, підходячи до двору, зрозуміла чоловік її не пускає.
Відчини, Олеже!
Не відчиню, жалюгідно відповів з-за дверей. Ти мала народити мені дитину. Ти не впоралася! Через тебе моя мати в лікарню з серцем потрапила! Обернула мій дім на біду! Йди звідси! Жити з тобою більше не хочу!
Марічка сіла просто на сходах.
Що ж це таке, Олеже Я ж теж страждаю! Відчини…
Чоловік не відгукувався, і Марічка так і сиділа до темряви.
Лише пізно вночі двері прочинилися, Олексій вийшов, хворобливий, виснажений, закрив хату на засув, та замок так і не знайшов завжди питав про це в Марічки.
Він пішов, навіть не подивившись на неї.
Як тільки він вийшов, Марічка зайшла в хатину і впала на ліжко.
Наступного дня прийшла сусідка і принесла страшну звістку: свекруха померла.
Це добило Олексія він кинув роботу, ліг у постіль і зізнався Марічці:
Я ж ніколи тебе не любив. Одружився лише через маму вона хотіла онуків. Але ти зруйнувала все наше життя, я цього не пробачу!
Слова боліли, але Марічка вирішила: залишить чоловіка не зможе.
Час минав, краще не ставало. Дудник відмовився вставати, пив лише воду, нічого не їв загострилася стара виразка.
Проявилася апатія, слабкість, він майже не вставав, казав знеміг через нестачу їжі й вітамінів.
А потім подав на розлучення, і їх швидко розлучили.
Марічка виплакала всі сльози.
Вона намагалася обіймати Олексія, цілувати, та він відвертався і буркотів, що як тільки одужає виганяє. І що вона зламала йому життя.
***
В Марічки не було де подітися: мати, яка поспішила віддати її заміж ще мало не зі школи, як залишилася сама переїхала до вдівця аж на Одещину, давно запланувала це. Швидко продала батьківську хату, виручила кілька тисяч гривень, і спокійно поїхала.
Марічка залишилася без рідного куточка, куди могла б втекти.
Так вона і потрапила у пастку чужа, серед своїх стін.
***
Настав той день, коли у хаті взагалі не лишилося їжі. Марічка зібрала останні крупи, зварила яєчко, яке знайшла у курнику, годувала Олексія розведеною кашею, пюре з жовтка
Доля розпорядилася так, що вона мала б годувати з ложечки малюка, якби не загнулася над відрами до криниці чи не гараздила дрова сама, а їй доводилося доглядати за колишнім мужем, який зовсім її не цінував.
Я на годинку піду на ярмарок у сусіднє село, спробую обміняти курку на їжу.
Олексій, витріщившись у стелю, пробурмотів:
А навіщо її продавати? Звари бульйону, досить тих каш.
Марічка нервово смикнула поділ свого простого літнього плаття це був єдиний святковий одяг, що лишився ще з випускного.
Знаєш, не можу… Краще обміняю або продам живою. Їй усіх кур несли сусідам, а цю віддати аж серце крається. Пеструха надто до мене привязалася.
«Пеструха»? презирливо скривився Олексій. Ти що, клички їм даєш? Дурна жінко
Марічка опустила очі.
Кажеш, на ярмарок? пожвавився він. Захопи з собою трохи моїх картин та фігур. Може, купить хто.
Вона хотіла відговорити:
Та ж ти їх так бережеш
Я сказав, бери! нервово відрубав він.
Марічка взяла дві свистульки й копилку-свиню, якою пишався Олексій. Вибігла з хати, побоюючись, що Олексій не гайнеться і не змусить узяти ще більше.
Картини то сором, ніхто не купить. І показувати соромно.
***
День був розпечений. Марічка, хоч і була легко вдягнута, вся змокла.
В селі був ярмарок!
Вона з подивом оглядалася навколо: мед, хусточки, цукерки, шашлики, музика свято!
Зупинилася біля прилавків, пригорнула сумку з Пеструхою, сумно гладила її. Жаль було розлучатися з куркою вона стала улюбленицею.
Кілька років тому Марічка купила курчат, одна з курочок пошкодила лапку, Марічка виходила її. Смішна, весела так і привязалася до господині.
Ось і зараз Пеструха витягувала дзьоба з сумки, клювала руку, раділа світу.
***
Візьми прикраси, квітко, українська біжутерія! кликала бабуся-продавчиня.
Дякую, я несучку продаю молоденька. Яйця великі, чемно відповіла Марічка.
Курку… Навіщо мені…
Раптом сусідній чоловік, хлопець років тридцяти, зацікавився:
Покажи курку.
Ось, обережно передала він йому курку. Вона трохи кульгає, але загалом здорова.
Скільки хочеш? Чого так дешево?
Та гроші потрібні Марічка зашарілася.
Я куплю. А це що у вас? показав на фігурки.
Це свистульки, копилка, простягнула йому глиняні вироби Марічка.
О, ручна робота? Я все куплю! Такі речі люблять мої рідні.
Сусідка-жінка хмикнула:
Дениско, нащо тобі ця вся всячина? Краще до брата на шашлики іди допомагати!
Ви продуктовим торгуєте? злякалася Марічка. Тоді курки не продам!
Пробувала відібрати Пеструху, та Денис усміхаючись сховався:
Та не буду її на шашлик! Мамі подарую, вона вирощує курей.
Ви не жартуєте?
Ні, щиро всміхнувся. Заїжджайте в гості, навідуйте свою Пеструху! Не знав, що птиця може мати імя…
***
Йшла додому а за нею підїхав Денис на автівці.
Слухайте, вигукнув, а у вас ще залишилися статуетки? Я б ще купив на подарунки добре підійде.
Марічка прикрила очі від сонця, всміхнулася:
У нас того добра вдома ціла полиця!
***
Олексій, почувши голоси, застогнав із постелі:
Хто там, Марічко? Води хочу!
Гість, що стояв у передпокої, зміряв поглядом Дудника і повернувся до картин на стіні.
Надзвичайно, прошепотів. Хто це малював? Ви? звернувся він до Марічки.
Я! підскочив у ліжку Олексій. Я не малюю, а пишу! Діти на асфальті малюють, а я пишу!
А ці фігурки теж ваші?
Теж мої! гукнув Олексій, відштовхнув Марічку з банкою води. Тут усе моє!
Він встав, трохи кульгаючи, розминав ноги і, гордо розповідаючи, показував усе гостеві, поки Денис поглядав на Марічку з цікавістю та співчуттям.
Епілог
Ніхто не міг повірити диву: Олексій оздоровився, щойно зявився покупець!
Денис приходив щодня, купував то одну, то другу картину чи статуетку.
Дудник, трохи збадьорівши, кинувся малювати з новими силами.
Та сам не помічав, що цінний для Дениса була не творчість а дружина-колишня.
Після кожної покупки Денис довго балакали з Марічкою біля хвіртки.
Між ними виникла симпатія а потім і почуття.
У підсумку Денис забрав із дому Дудника саме те, за чим приходив: Марічку.
Що й було основним.
Повертаючись після поїздок у рідне село, Денис кидав куплені картини в піч, а глиняні вироби складав у мішок ще не знав, що з ними робити.
Але згадував лагідне обличчя Марічки щодня.
Він відразу це зрозумів дівчина доля. І, дізнавшись, як важко їй живеться з диваком, вирішив не відступати.
Щодня приїздив на нову покупку лиш би бачити її. Зрештою, Марічка все збагнула.
***
Дудник не міг повірити у свій фінал.
Денис, що так ревно скупляв його творчість, перестав їздити забрав Марічку.
Дудник чув, що молодята одружилися, і гірко шкодував, що так безглуздо втратив найдорожче турботливу, лагідну, добру жінку. Таких більше не знайти.
Хотів упасти в депресію, та передумав бо більше нема кому сніданок зготувати й принести води, нема на кого звалити хатню роботу й двірАле життя не любить порожнечі. Дім Дудника поступово спорожнів: немає ні голосу Марічки, ні її теплої руки на дверях, ні запаху домашнього хліба. Картини, що ще залишилися, зблякли й припали пилом, а глиняні фігурки один за одним тріснули час забрав з кімнати усе, що було живе.
Олексій довго не міг опритомніти. Аж якось прокинувся посеред ночі від лункого клацання годинника і зрозумів, що сам. Уже не було ні любові, ні гніву тільки тиша. Він вийшов у двір, вдихнув повітря на повні груди, й побачив серед зіркового неба ледь помітну постать жінки в простому літньому платті, яка йшла углиб села за новим щастям.
І тоді Олексія вперше огорнула справжня тиша, у якій більше не було місця ані мистецтву, ані образам. І, може, вперше він зрозумів, що не картини і статуетки наповнюють дім життям, а людина, яку ти щиро любиш і бережеш.
А на іншому кінці села, у теплому, ще не обжитому будинку, Марічка з Денисом ввечері гріли долоні об кухоль чаю й сміялися так, як давно не сміялися. Пеструха грілася біля печі, Денис дарував Марічці просту глиняну фігурку-мрійницю, яку вона залишила собі на память.
Життя тривало більше не в пастці, а з вірою, вдячністю й новим світлом у серці.
