09.06.2024. Село Вільшаниця, Львівська область
Західне сонце розливалося по горбах, ніби тепла карамель, малюючи на стареньких хатах села золоті й мідні відблиски. В повітрі висів солодкий запах сіна і димок з далеких багать. Я сидів на кухні запах хліба, яблучного варення, тиша, і тривожна розмова моєї дружини Оксани з нашим сином навмисно приймала обережні оберти.
Синку, мій голубчику, що ти знайшов у тій легковажній дівчині? голос Оксани звучав стомлено, в ньому було занадто багато материнської тривоги. Дивиться вона на тебе так, ніби ти пил на шляху. А ти за нею, мов соняшник за сонцем, тільки її помічаєш. Та дивися он же Оля, донька сусідів Мельничуків, працьовита, скромна, очей з тебе не спускає. А в тебе думки тільки про одну.
Віталій, наш син, витягнувся, як справжній роботяга: руки сильні, плечі широкі. Він повернувся до вікна, а там вечірний туман обвивав двір.
Залиш, мамо… Мені ніхто, окрім Руслани, і не потрібен. Ще з першого класу за однією партою сиділи більше нікого так і не поміг полюбити. Якщо не вона залишуся сам, і не вмовляй, бо все одно не буду слухати.
Руслана… В іншій хаті мати укоряла її за звичку вдягатися «як на князівський бал». Знову на танці, а там, гляди, й до ранку гулянка? Хоч би Віталія покликала з собою: хлопець золоті руки, навчається, хату будує, тебе любить. Надійний, як скеля…
Руслана, виправляючи синю стрічку у своїх густих хвилях, фиркнула:
Скеля твій Віталій… Тяжкий і нудний, як камінь. Молодість лише раз буває! Треба співати, мріяти, міста бачити! А він? Дім, навчання, господарство. Все життя згадуватиме лише ці бруси. Не говори мені про нього! Не потрібен.
І вона випурхувала на світанку, ніби нічна пташка на полуденний вогонь.
Осінь прийшла тихо, огортаючи Вільшаницю сонячним листям і багряною дамастю. Віталій отримав диплом, а невдовзі повістку в армію. Руслана закінчувала школу. На проводи зібралося все село і Руслана з матірю теж були. Віталій під шум тостів і сліз відвів Руслану під стару яблуню.
Русланко… Можна я буду тобі писати? Всі хлопці дівчатам пишуть листи, а у мене тебе лише… От, може, ти погодишся бути моєю далекою дівчиною?
Він дивився так довірливо, що навіть вперте Русланине серце трохи здригнулось. Але лише трохи.
Пиши, якщо хочеш… Відповім, якщо настрій буде. А не буде не ображайся, відповіла вона.
Перші місяці листи з печаткою гарнізону прилітали часто, і Руслана відписувала більше з нудьги, ніж від душі. Та скоро школа залишилась позаду, і Руслана поїхала до Львова великого міста з гамором, вогнями та обіцянками нового життя. Педінститут манив наче маяк, а переписку з Віталієм вона без жалю обірвала.
Мати Руслани тихенько молилася, щоб донька схаменулася і повернулась до того, хто її любить.
Я вирвусь звідси, закінчу інститут, вийду за міського інтелігента! гаряче пакувала чемодан Руслана, І ноги моєї тут не буде!
Та навчання виявилось набагато складнішим, ніж мріялось. Перший іспит катастрофа: сочинення повернули з жирною двійкою. Вчителька в сільській школі була з-під Хмельницького, сама ледве володіла мовою. Мрії Руслани розбилися об суворе незнання.
Горе вона переживати не любила. Львів закрутив її у свій ритм; на студентській вечірці зустріла Андрія впевнений, старший, майбутній адвокат, запах дорогих парфумів, простора квартира на Сихові. Руслана майже без роздумів переїхала до нього, щоб не бути тягарем влаштувалася у столову, розвозила пиріжки по офісах. Швидко стала господинею: випрала все, почала варити борщ, Андрій хвалив її перед друзями. Вже уявляла, як буде їхня сімя в цій квартирі…
Гра у сімю тривала майже рік. Одного вечора Андрій спокійно сказав, переглядаючи газету:
Русланко, щось загасло, напевно, пора закінчувати. Мої батьки повертаються, тобі час шукати квартиру.
Вона не кричала і не плакала. Мовчки склала скромні речі у той самий чемодан. І лише на квартирі у подруги прийшло холодне почуття втрати. Недомагання списувала на стрес, але воно не проходило.
Візит до лікарки з вулиці Замарстинівської поклав крапку:
Ви вагітні, і термін такий, що вже ризиковано переривати, строго констатувала лікарка.
Руслана й не думала позбуватися дитяти: останній зв’язок з Андрієм, з львівським життям, якого вона так хотіла. Саме тоді прийшов лист від Оксани: «Віталій з армії вернувся, про тебе питає». І в голові Руслани народився відчайдушний, цинічний, єдиний план.
Віталій зустрів Руслану на порозі вже майже готового дому. Він майже не змінився: та сама мовчазна надійність, те ж світло при погляді на неї. Руслана намагалася бути легкою, сміятися голосніше, торкалася руки. І старатися, по суті, й не треба було він був готовий усе зробити для одного її усміху. Вона залишилася, і через два тижні вони одружились скромно, по-селянськи, але щиро.
Дехто, особливо Оля, дивилась із цікавістю й сумнівом на швидко округлілий живіт Руслани. Свекруха, мудра, але прозора, намагалася натякати Віталію, та він лише щасливо й тихо посміхався:
Мабуть, богатирчик наш квапиться народитися.
Народжувала Руслана у львівському пологовому. В кишені тримала заповітну суму дві тисячі двісті гривень для лікаря, аби той записав, що дитя недоношене. Нарешті доля зглянулась: хлопчик зявився невеличким 2 700 грамів. Зійшлося. «Є справедливість», зітхнула Руслана.
Назвали сина Данилом. Росло хлопя тихим, задумливим, з глибокими, як став, очима. Віталій душі в ньому не чаяв: грався, робив іграшки, навчав розрізняти голоси птахів. Навіть свекруха відтанула, балуючи Данила пирогами і казками.
Віталій багато працював: спершу в агрофірмі, згодом відкрив власну невеличку ферму. Повертався зморений, але щасливий. Гроші йшли, в хаті ставало затишно.
Руслана керувала господарством, виховувала сина. Крадькома згадувала Андрія, його жарти, сміх. До Віталія звикла, цінувала його, поважала, але справжньої любові не було. Вміло грала роль люблячої дружини, розуміючи сама без нього не впорається. Він мріяв про велику сімю, вона ж нишком заварювала гіркі трави, щоб більше не народжувати. Так було спокійніше захист і стіни побудовані на брехні.
Але кожна таємниця, як би глибоко не захована, проростає на світ.
Данилу виповнилося вісім. Сонячний, вітряний день. Хлопці бавилися у козаків на пустирі. Нищівна пригода вчора рили льох, і гострий прут залишився в ямі. Як впав Данило ніхто не побачив. Прут входить глибоко.
Гвалт, телефон до швидкої, світ згорнувся у точку очікування. Віталій влетів перший, старим УАЗом, привіз фельдшера. Сам не вагаючись спустився в яму і поніс Данила на руках. Руслана бігла поряд і вперше бачила, як по шершавих щоках чоловіка котяться сльози важкі, німі.
В лікарні одразу забрали хлопця на операцію. Крововтрата величезна. Потрібне термінове переливання. Взяли кров у батьків. І тут уся правда вибухнула, мов грім серед ясного неба.
Чому не повідомили про усиновлення? лікар говорила сухо, без емоцій. У дитини рідкісна група четверта негативна. Ваша кров не підходить. Не знайдемо донора за дванадцять годин втратимо його. У нашому банку такої немає. Шанси мізерні.
Руслана стояла, як скамяніла. Все розвалилось. Страх за сина перекрив сором.
Я його мама. А батько інший, пробубніла вона, сльози хлинули.
Віталій мовчки опустив плечі, наче під неймовірним тягарем.
Вийшли в холодний коридор, переповнений запахом антисептику. Руслана ридала, їй вже було байдуже простить чи прожене. В голові лише одне: аби син жив.
Руслано! Віталій схопив її за плечі, очі повні відчаю, Памятаєш його? Адресу, імя, хоч щось! Говори! Наш син вмирає! Я стану навколішки, все віддам аби врятувати!
Вона памятала. І Віталій, через знайомого поліцейського, швидко знайшов Андрія вже відомого адвоката, який приїхав в лікарню, просив лиш одного: щоб сімя про це не дізналась.
Нам від тебе нічого не треба, тихо сказав Віталій. Лише кров. Більше нічого.
Данила врятували. Лікарі, молитви, рідкісна кров. Він одужав, навіть не став інвалідом.
У серці Руслани, поки чергувала біля ліжка сина, а Віталій сидів у коридорі на старенькій лавці, щось перевернулось. Я вперше бачив, як дружина дивилася на свого чоловіка не з образи чи жалю, а з каяттям і ніжністю. В той момент, коли найгірша правда вилізла на світ, він думав не про помсту, а тільки про сина. І та холодна стіна між ними розсипалась, а на її місці виросло справжнє тепло. Це була любов зріла, справжня, вистраждана.
Коли все минуло, Данило окріп, побіг знову двором, і тоді якось увечері, сидячи зі мною на ганку, Віталій тихо промовив:
Я розумів, іще з початку. Але він мій син. Був, є, і буде. Помовчав, а потім додав, ледве чутно: І ти моя єдина. З дитинства, і ніхто інший…
Через рік народилася донька. Українське імя Орися. Віталій носив її наче кришталеву вазу, а його суворе обличчя світіло такою ніжністю, що у мене стискалось серце. Я дивився на них і картаючи себе за всі ці згаяні роки, страхи, недовіру, за те, що так довго відштовхував це щастя.
Життя пішло спокійною течією. Господарство Віталія процвітало. Руслана вже ніколи не працювала “в наймах”, розквітла стала красивою, розумною господинею, наш хату завжди наповнювали пахощі випічки й затишку. Наш дім став справжньою повною чашею і матеріально, і душевно.
Данило вступив на медичний факультет продовжив справу тих, хто колись врятував йому життя, став хорошим хірургом, одружився з лікаркою. Ми допомогли молодим з квартирою.
Орися обрала журналістику, їй хотілося розповідати історії можливо, колись і нашу.
Вечорами ми з Віталієм сидимо на нашому ж ганку. Тиша не порожня, а повна всього, що було пережито. Тримаю її руку й знаю: наша любов не спалах, а рівний вогник, як у старій, перевіреній лампі. Він не сліпить, та достатньо яскравий, щоб освітити весь шлях, і достатньо теплий, щоб гріти до кінця днів.
Головний урок свого життя я зрозумів саме тут, у Вільшаниці: справжня любов не будується на мріях, а на щоденній доброті, прощенні, підтримці. Щастя це не короткі пориви, а тиха, щира турбота, яку несе кожен новий день.
