Щоденник
Я, Оксана, досягла того, щоб мій чоловік, Тарас, перестав спілкуватися зі своїми рідними. Не жалкую — вони тягнули його на дно, і я не могла дозволити, щоб вони забрали нашу сім’ю з собою. Родина Тараса — не пияки чи ледачі, але їхній світогляд був отруйним. Вони вірили, що життя має саме принести їм усе на таці, без зусиль. Але в цьому світі нічого не дається просто так, і я не хотіла, щоб мій чоловік, повний потенціалу, потонув у їхньому болоті безнадії.
Тарас — справжній трудівник, але йому бракувало іскри, мотивації. Його родичі у невеликому селі під Черніговом ніколи не шукали цієї іскри. Вони лише скаржилися: на владу, на сусідів, на долю — на всіх, крім себе. Батьки Тараса, Іван та Ганна, все життя ледве зводили кінці з кінцями, але навіть не намагалися щось змінити. Їхня філософія звучала так: «Таке життя, треба терпіти». У Тараса є молодший брат, Дмитро. Його життя теж не вдалося: одружився, але дружина пішла до заможнішого, залишивши його з переконанням, що жінкам потрібні лише гроші. Ця родина була як чорна діра, яка висмоктувала надію.
Я любила Тараса і вірила в нього. Але через кілька років шлюбу, живучи в тому селі, я зрозуміла: якщо нічого не зміниться, ми до старості носитимемо одне й те саме і будемо затягувати паски. Навіть у невеликому селі можна було знайти хорошу роботу, але сім’я чоловіка запевняла нас у протилежному. «Нащо працювати на дядька? Виженуть без копійки, і суд не допоможе», — твердив свекор. Він із Тарасом працювали на місцевому цеху, де зарплатню затримували на місяці. «Міняти роботу немає сенсу, скрізь тільки по блату», — повторював Тарас слова батька. Свекруха навіть городу не садила, кажучи: «Все одно вкрадуть, нащо старання?» Їхня бездіяльність мене вбивала.
Я бачила, як Тарас, талановитий і роботящий, гасне під впливом родичів. Вони не просто жили у злиднях — вони змирилися з ними, як із вироком. Я не хотіла такої долі ні для нього, ні для себе. Одного дня я не витримала. Сіла навпроти чоловіка й сказала: «Або ми їдемо до Києва і починаємо нове життя, або я їду сама». Він спротивлявся, повторював батькові мантри про те, що нічого не вийде. Свекор і свекруха тиснули на нього, переконуючи, що я руйную сім’ю. Але я стояла на своєму. Це був наш єдиний шанс вирватися з їхніх пазурів. У результаті Тарас погодився, і ми переїхали.
Переїзд став переломним. Ми з нуля шукали роботу, знімали кут, рахували кожну гривню. Було важко, але я бачила, як у Тарасі прокидається вогонь. Він влаштувався у будівельну фірму, я пішла адміністратором у салон. Працювали, вчилися, не досипали, але йшли вперед. Минуло п’ятнадцять років. Зараз у нас своя квартира, машина, щороку їздимо у відпустку. У нас двоє дітей — старший син Ярослав і молодша донька Соломія. Усього ми досягли самі, без чиєїсь допомоги. Тарас тепер керівник відділу, а я відкрила невелику справу. Наше життя — це результат нашої праці, а не везіння.
До батьків Тараса іноді їздимо, надсилаємо гроші на підтримку. Але вони не змінилися. Дмитро, його брат, досі живе з ними, працює на тому ж цеху, де затримують зарплатню. Вони називають нас везунцями, ніби ми не напружувалися заради цього. «Вам просто пощастило», — кажуть вони, ігноруючи наші безсонні ночі, наші жертви, нашу наполегливість. Їхні слова — ніби плювок у обличчя. Вони не бачать, скільки ми вклали, щоб вибратися з тієї ями, у якій вони сидять за власним бажанням.
Тарас лише недавно зізнався, що переїзд був найкращим рішенням у його житті. Він усвідомив, як його рідні гасили в ньому прагнення до кращого, як їхні скарги та бездіяльність тягнули його назад. Я пишаюся, що змогла витягнути його з того болота. Але щоб зберегти нашу сім’ю, мені довелося поставити бар’єр між Тарасом і його родичами. Я не забороняла спілкуватися, аกิน зробила так, щоб їхній вплив не отруював наше життя. Кожен їхній дзвінок, кожна скарга нагадували мені, як близько ми були до того, щоб потонути в їхній безнадії.
Іноді серце стискається від думки, що Тарас міг залишитися там, у тому сірому житті без мрій. Але я бачу, як він дивиться на наших дітей, на наш дім, і розумію: я зробила правильно. Його рідні продовжують жити у своєму світі, де все вирішує доля, а не зусилля. А ми обираємо інший шлях. І я не дозволю їхнім отруйним словам чи старим звичкам повернутися в наше життя. Ми з Тарасом побудували своє щастя, і ніхто не відіб’є його в нас.
