**Щоденник**
Я, Оксана Гриценко, зробила все, щоб чоловік розірвав зв’язки з родичами, які тягли його на дно. Не шкодую — вони були як непролазне болото, і я не могла дозволити їм втягнути туди нашу сім’ю. Родичі мого Богдана — не п’яниці й не лоботряси, але їхні погляди були отруйними. Вони вірили, що доля має сама покласти все на блюдо, без зусиль. Але в цьому світі нічого не дається дарма, і я не хотіла, щоб мій чоловік, сповнений талантів, потонув у їхньому океані безнадії.
Богдан — справжній трудівник, але йому браку нерву. Його сім’я з маленького села під Харковом ніколи не шукала цього іскри. Вони лише нарікали: на владу, на сусідів, на долю — на всіх, крім себе. Батьки Богдана, Іван та Ганна, все життя ледве зводили кінці з кінцями, але не намагалися щось змінити. Їхня філософія була простою: «Такова воля Божа, змирись». У Богдана є молодший брат, Олег. Його життя теж не склалося: одружився, але дружина пішла до заможнішого, залишивши його з думкою, що всі жінки — користолюбці. Ця родина була як прірва, яка висмоктувала з нього віру.
Я любила Богдана і вірила в нього. Але через кілька років спільного життя в їхньому селі я зрозуміла: якщо нічого не змінити, ми до старості будемо ходити в одязі з комісійки і рахувати кожну гривню. Навіть у такому селі можна було знайти гарну роботу, але родина чоловіка заперечувала це. «Нащо працювати на дядька? Виженуть без грошей, і ніхто не допоможе», — твердив свекор. Вони з Богданом працювали на місцевому заводі, де зарплату затримували на місяці. «Міняти роботу немає сенсу, скрізь блат», — вторив йому чоловік, повторюючи слова батька. Свекруха навіть городу не тримала, кажучи: «Все одно вкрадуть, нащо намагатися?» Їхня пасивність мене вбивала.
Я бачила, як Богдан, яскравий і працьовитий, гасне під їхнім впливом. Вони не просто жили в бідності — вони змирилися з нею, як із вироком. Я не хотіла такого майбутнього ні для нього, ні для нас. Одного дня я не витримала. Сіла навпроти чоловіка і сказала: «Або ми їдемо до міста і починаємо з нуля, або я їду сама». Він спротивлявся, повторював батьківські заклинання про те, що нічого не вийде. Свекор і свекруха тиснули на нього, стверджуючи, що я руйную сім’ю. Але я стояла на своєму. Це був наш останній шанс вирватися з їхніх лап. Зрештою Богдан погодився, і ми переїхали до Харкова.
Переїзд став переломом. Ми з нуля шукали роботу, знімали кімнату, рахували кожну копійку. Було важко, але я бачила, як у Богдані запалюється вогонь. Він влаштувався у будівельну фірму, я пішла адміністратором у салон. Ми працювали, вчилися, недосинали, але йшли вперед. Минуло п’ятнадцять років. Зараз у нас є власна квартира, авто, щороку їздимо у відпустку. У нас двоє дітей — старший син Тарас і молодша донька Соломія. Усього ми досягли самі, без чиєїсь допомоги. Богдан тепер керівник відділу, а я відкрила невелику справу. Наше життя — це результат нашої праці, а не випадковості.
До батьків Богдана іноді їздимо, надсилаємо гроші на підтримку. Але вони не змінилися. Олег, його брат, досі живе з ними, працює на тому ж заводі із затримками зарплат. Вони називають нас везунцями, ніби ми не надривалися заради цього. «Вам просто пощастило», — кажуть вони, ігноруючи наші безсонні ночі, наші жертви, нашу наполегливість. Їхні слова — як плювок у душу. Вони не бачать, скільки ми вклали, щоб вибратися з тієї ж ями, в якій сидять за власним вибором.
Богдан лише недавно зізнався, що переїзд був найкращим рішенням у його житті. Він усвідомив, як його рідні гасили в ньому прагнення до кращого, як їхні скарги й бездіяльність тягли його назад. Я пишаюся, що змогла витягти його з того болота. Але щоб зберегти нашу сім’ю, мені довелося поставити бар’єр між ним і його родичами. Я не забороняла спілкування, але зробила так, щоб їхній вплив не отруював наше життя. Кожен їхній дзвінок, кожна скарга нагадували мені, як близько ми були до того, щоб потонути в їхній безнадії.
Іноді серце стискається від думки, що Богдан міг залишитися там, у тому сірому світі без мрій. Але я бачу, як він дивиться на наших дітей, на наш дім, і розумію: я зробила правильно. Його родичі й досі живуть у своєму світі, де все вирішує доля, а не зусилля. А ми обрали інший шлях. І я не дозволю їхнім отруйним словам або старим звичкам повернутися в наше життя. Ми з Богданом побудували своє щастя, і ніхто не відніме його в нас.
**Життєвий урок:** Іноді, щоб врятувати близьких, треба розірвати зв’язки з тими, хто не дає їм рости. Навіть якщо це завдає болю.
