Трохи пом’ятий аркуш лежав у шухляді її столу — поруч із заявою на звільнення. Дивне відчуття пройняло мене: наче цей клаптик паперу лежав там не просто так, наче чекав саме мене.
Я взяв його, і в пам’яті ожило дитинство. Як ми з хлопцями у Дніпрі грали у шпигунів, писали таємні послання молоком на папері, а потім читали їх, нагріваючи над вогнем. Ми з Олесею колись згадували про ці ігри, сидячи за кавою, базікаючи про дрібниці…
Я ледве дочекався обіду. Примчав додому наче божевільний. Серце билося — не від страху, ні, від передчуття. Я запалив плиту, підніc аркуш над полум’ям, і… рядки проступили. Як у дитинстві. Тільки зараз — це була боляча, доросла правда.
«Якщо ти читаєш це, значить, я не помилилась. Ти згадав і здогадався. Все могло бути інакше. Але знай — коли ти принижував мене, ти вбив у мені все, що я до тебе відчувала. Гадаю, тобі навіть подобалось знущатися зі мною. Можливо, це все, на що ти здатний.
Тобі колись зробили боляче — і тепер ти ламаєш тих, хто не може і не хоче відповісти так само. Думаєш, я не могла вдарити у відповідь? Могла. Але тоді б перестала бути собою.
Можна виграти битву, але програти війну. Не шукай мене. Прощавай. — О.»
Я сидів із цим листом і не міг поворухнутися. Чому? Чому я її так лютісно, до ненависті, несамовито… кохав?
Вона з’явилася в офісі несподівано. Увійшла — і наче світ уринув у кімнату. Звичайний, буденний кабінет на третьому поверсі старого бізнес-центру у Львові раптом наповнився запахом морського повітря, сонячним промінням і свіжістю ранкового саду.
Вона не була красунею — ні, не модель. Але в ній було те, що вибивало мене з колії. Я, людина досвідчена, бачив жінок різних — гордовитих, зухвалих, гламурних і простих — раптом ніби втратив орієнтир. Усе, що раніше збуджувало, перестало діяти.
Я був зіпсований увагою, панянками, інтригами. Блондинки, руді, брюнетки — усі ці типи пройшли крізь моє життя легко й швидко. Побачення, квіти, короткі історії, і знову свобода. Я обирав. Я керував. Я не просив — я брав.
Але Олеся…
Хотілося притулитися до її колін, вдихати запах її шкіри, гладити ці світло-русі пасма, торкатися зап’ястя і шиї, відчувати її дихання, слухати її сміх, бачити, як вона кусає губу, коли хвилюється.
Олеся працювала під моїм началом — і буквально, і образно. Вона була частиною моєї команди. Не лідером, не зіркою. Але я знав: якщо треба щось складне — дам їй, і все буде зроблено. Чітко, в строк, без зайвих слів.
Я почав відчувати дивне задоволення від того, що міг на неї накричати. Наче сама її присутність давала мені привід бути жорстоким. Вона стискалася, ставала крихкою і беззахисною — і в ті моменти я почувався богом. Якби вона заплакала… якби зламалася. Я б пожалів. Я б заспокоїв. Можливо, я б змінився.
Але вона трималася. Мовчки. Без докорів. Без скарг. Без слабкості. І це дратувало ще більше. Я намагався домогтися уваги: залишав на столі шоколадки, дарував дрібниці. Компліменти з двома днами. Погляди, натяки. Вона розуміла — я це знав. І відчував, що вона теж щось відчуває.
Іноді мені здавалося, що якщо я просто доторкнуся до її руки — світ зупиниться. І одного разу я наважився. Обійняв. Тихо. Майже ніжно. А вона… відсторонилася. Дивилася в очі. Мовчки. Без докорів. Без істерики.
І це було гірше за ляпаса.
Вона була для мене викликом. Рівнею. Але я не хотів цього визнавати. Мені треба було відчувати перевагу. Я не був готовим бути вразливим. Не перед нею.
Я спостерігав за нею. Як вона вирішує проблеми. Як поводиться в стресових ситуаціях. Моїм колегам вона теж нравилася. Занадто. Хтось навіть запрошував її на вечерю. Я все це бачив. І від лютості усе кипіло всередині.
Я влаштовував сцени ревнощів. Розмовляв по телефону з іншими жінками напоказ. Навмисно голосно. Сміх, флірт, запрошення в ресторан — все при ній. А вона? Просто замикалася. Жодним поглядом, жестом — ні натяку.
Я вірив — ні, я знав, що вона теж мене відчуває. Щось мало статися. Я це відчував шкірою. Я був упевнений, що вона залишиться. Що нікуди не дінеться. Що буде терпіти. Що рано чи пізно здасться.
А вона — пішла. Без істерик. Без скандалів. Просто зникла.
У п’ятницю вона не вийшла на роботу. Телефон вимкнений. Пошта — заблокована. Проект, над яким вона працювала, так і залишився незаконченим. Я опинився в дурнях. Перед керівництвом, перед собою.
Вона зникла. Розчинилася, наче дим. Наче хмарина. Та сама — недосяжна, ефемерна, моя і не моя.
А я думав — так не буває. Думав, що все під контролем. ЩоІ тільки тепер я зрозумів, що втратив щось набагато більше, ніж просто працівника.
