Снилося мені, як я хитрістю позбулася свекрухи та повернула собі спокій
П’ять місяців тому в нашій родині сталося довгоочікуване диво — народився наш син Василько. Для мене й мого чоловіка Івана це був найщасливіший день. Готувались ми до його появи: читали книжки, дивились відео, і коли Васенька прийшов у цей світ, хоч і було нелегко, але ми впорались. Іван допомагав у всьому: годував по ночах, мив пляшечки, колихав малюка. Працювали, як одна людина.
Аж поки в наш дім не вривається… його мати. Два місяці тому моя свекруха — Ганна Степанівна — з’явилась до нас «допомагати». Без попередження. Без запрошення. З речами, з урочистим виглядом, наче рятувала нас від неминучої загибелі.
— Залишаюсь на невизначений термін! — оголосила вона з порогу.
Спершу я подумала: ну добре, може, справді стане легше. Та помилилась. Життя перетворилось на нескінченний вир критики, нагляду й невдоволення. Жодної хвилини спокою. Кожен мій крок супроводжувався коментарями:
— А це що ти на нього наділа? Замерзне!
— Ти знову забула дати йому ромашковий відвар?
— За нашого часу дітей не так вирощували, ось тому й покоління слабке…
Я намагалася ввічливо натякнути їй, що час їхати додому, що там чоловік, господарство… Але Ганна Степанівна була глуха до моїх натяків.
— Тарас впорається! А вам моя допомога потрібніша! — лунало її дзвінке сміх, коли вона розливала чай і роздавала вказівки.
Спершу терпіла. Потім злилась. Потім ридала вночі. А потім зрозуміла: просто так вона не поїде. Треба діяти.
Наступного ранку я підійшла до неї з найсолодшою усмішкою:
— Ганно Степанівно, ось я подумала… Мабуть, вийду на роботу. На неповний день. А ви ж із нами — зможете посидіти з Васильком, поки я в офісі? Всього на шість годин…
Усмішка зникла з її обличчя.
— Сама? З немовлям? — перелякано спитала вона.
— Ну а хто ж, як не ви? Ви ж казали, що хочете допомагати. Ось і нагода! У вас чудово вийде. А я трохи відпочину та й заробимо. Адже ж ремонт потрібен, Іван сам про це казав.
Чоловік повернувся з роботи, і, як я й сподівалась, свекруха кинулась до нього зі скаргами. Але Іван… підтримав мене!
— Мамо, це ж чудова ідея! Оленка трохи передихне. Ти ж сама пропонувала допомогу — ось і прояви себе. Ми в тебе віримо!
Свекруха розгубилась. Але сперечатись не стала.
А я наступного дня «пішла» на роботу. Хоча насправді їздила до подруги. Іноді в парк, іноді по крамничках. Та завжди поверталася втомленою, з підведеними очима й щирою вдячністю:
— Дякую вам, Ганно Степанівно, без вас я б не впоралась…
А сама стежила, щоб свекруха не розслаблялась. Вечерю не приготувала?
— Та нічого страшного, я дуже втомилась, сама щось зваблю… Але взагалі, може, завтра ви спробуєте? Адже ви весь день вдома…
А по вихідних — у кіно, в кав’ярню, на прогулянки з Іваном. А Ганна Степанівна — з онуком. З підгузками, коликами, пляшечками й дзвіночками.
Минув тиждень. Потім другий.
І ось одного вечора свекруха заявила:
— Вибачте, діти, я все розумію… Та Тарас без мене зовсім пропаде. Господарство без господаря. Треба їхати додому.
— Як же так? — зіграно сумно промовила я. — Ми ж так на вас розраховували… Та якщо вже так…
Вже за день вона зібрала речі й поїхала. А я… нарешті зітхнула.
Дім знову наповнився затишком і тишею. Я повернулася до сина, до своїх рідних клопотів. Іван був поруч, і ми знову стали сім’єю, а не заручниками нав’язливої «допомоги». І знаєте що? Зовсім не шкодую про свій «хитрий» план. Тому що іноді жінка мусить захищати не лише себе, а й свій спокій.
