Я завжди пишалася тим, що в душі відчуваю себе молодою. Вік — це лише цифра в паспорті. Моя сутність, мій внутрішній світ, моє відчуття життя — все це залишалося незмінним, попри відображення у дзеркалі. Я ніколи не дозволяла собі опускати руки лише через те, що роки йдуть. Я жила, відчувала, раділа.
Але одного спекотного літнього дня, перебуваючи у розкішному маєтку мого сина під Києвом, я зрозуміла, що не кожне тепло — сонячне. Інколи воно пече зсередини. Того дня я отримала удар, від якого довго не могла оговтатися.
Мій син багато чого досяг. У нього чудовий будинок, кар’єра, статус. Все завдяки його праці. Я пишалася ним. Але разом із успіхом у його житті з’явилася вона — його дружина. Марічка.
Коли він одружився з Марічкою, я спочатку зраділа. Гарна, доглянута, з добрими манерами. Але з часом зрозуміла: усе, що в неї є — лише показне. Марічка занадто швидко відчула смак грошей і влади. Вона ніби ввійшла в роль пані життя, забувши, ким була до весілля. А син… Син дивився на неї з захопленням, наче вона створила для нього новий світ, а я в цьому світі стала тінню.
Того літнього дня я вдягла свій улюблений купальник. Він був яскравий, багатого смарагдового кольору. Так, не звичайний для мого віку. Але в ньому я почувалася живою. Я хотіла поплавати, трішки позасмагати, відчути сонце на шкірі, вдихнути літо повною грудкою. Я вийшла у двір і попрямувала до басейну. І раптом почула сміх.
— Боже, ну й вид! — почула я голос Марічки. — Що це за бабуся в такому купальнику? Краще б свої шрами прикрила, а не лякала людей!
Її слова різали, як ножем. Сміх, знущання, зневага — усе в її голосі було отрутою. Мені захотілося провалитися крізь землю. Я стиснула губи, опустила погляд і вдала, що не чула. Я наділа темні окуляри й лігла на шезлонг, ніби нічого не сталося. Але всередині… всередині пульсував біль.
Я лежала в тиші, вдаючи розслаблену, а в голові крутилося одне: «Як вона посміла?» Як син міг дозволити своїй дружині так зі мною поводитися? Де межа? Де повага? Де елементарна людська співчутливість?
І тоді, під палючим сонцем, народилося інше почуття — не жалість, не образа, а рішення. Холодне, чітке. Я не дозволю їй знищити мою самоповагу. І якщо вона вирішила зробити мене на посміховисько, то я змушу її глянути у дзеркало.
Наступні кілька днів я спостерігала. Тихо, непомітно. Дивилася, як Марічка поводиться, як говорить, як підлаштовується під своїх нових «подружок» з вищого світу. Я слухала, як вона хвалиться своїм благодійним прийомом, як хоче «показати всім, ким вона тепер є». Ніби забула, ким була.
І ось одного разу, коли я приїхала до них без попередження, знаючи, що син у відрядженні, я вловила ідеальний момент. У будинку йшла репетиція її «книжкового клубу» — насправді зборище пань, що пливли у вині та плітках.
Я принесла піднос із напоями, як добра, скромна свекруха. Марічка кивнула байдуже, навіть не поглянувши на мене. І тоді, з найніжнішою посмішкою, я сказала:
— Марічко, сподіваюсь, твій благодійний вечір пройде на найвищому рівні. Впевнена, все має бути бездоганним. До речі, я знайшла старий альбом… з фотографіями. Пам’ятаєш, як ти виглядала до весілля?
Її подруги оживилися.
— Покажи! Ну будь ласка! — заговорили вони хором.
Я подала одній із них невеликий альбом. На фото — Марічка: проста, без прикрас, без макіяжу, у светрі з катишками, на тлі старої кухні, з літровими банками соління й дешевим чаєм на столі. Без гламуру. Без пафосу. Справжня.
— Ой, Марічко, це точно ти? Яка ти тут… звичайна! — захихікала одна з гостин.
— Ти так змінилася… — додала інша, перегортаючи сторінки.
Обличчя Марічки спалахнуло. Очі кидали блискавки. Вона ледве стримувалася.
— Маріє, це абсолютно недоречно! — промовила вона крізь зуби.
А я, з тією ж усмішкою, відповіла:
— Хіба в цьому є щось ганебне? Ми всі починали з малого. Я подумала — буде приємно згадати, якими ми були молодими й простими.
Мовчання. Напруга. Я встала й, не озираючись, пішла у сад. А всередині — пульсувала перемога. Я не кричала, не принижувала, не мала змсти. Я лише нагадала, хто є хто.
Син повернувся ввечері. Обличчя у нього було стурбоване. Марічка йому все розповіла. Я мовчки вислухала його, а потім розповіла свою версію: слова Марічки, її сміх, її зневага. Він довго мовчав. Потім встав і обійняв мене.
— Пробач, мамо. Я не бачив. Але тепер усе зміниться.
З того дня Марічка стала іншою. Тихішою. Обережнішою. Вона більше не дозволяла собі знущань. А я… я знову відчувала себе жінкою, а не «бабусеА потім я вдягла свій яскравий купальник і пішла купатися, знаючи, що справжня краса — це впевненість у собі.
